Як збудувати всесвіт, що не розлетиться на шматки через два дні - Філіп Кіндред Дік
Утім, проблема, про яку я веду мову, цілком реальна. Це не просто інтелектуальна забавка. Оскільки сьогодні ми живемо в суспільстві, у якому фальшиві реальності продукуються медіа, урядами, великими корпораціями, релігійними групами, політичними групами – й існують електронні прилади, які доносять ці псевдосвіти прямісінько в голови читачів, глядачів, слухачів. Інколи, коли я спостерігаю, як моя одинадцятилітня дочка дивиться ТБ, я задумуюсь, чого саме її вчать. Ідеться про зведення на манівці. Подумайте про це: ТБ-програму, зроблену дорослими, дивиться мала дитина. Велику частину того, що відбувається та говориться в телевізійній драмі, дитина найімовірніше сприймає помилково. Можливо, помилково сприймається все. А ще справа в тому, наскільки істинною є ця інформація, навіть якщо її розуміти правильно? Як середньостатистична комедія співвідноситься з реальністю? Як щодо шоу про діяльність поліції? Автомобілі постійно вириваються з-під контролю, розбиваються та спалахують. Поліцейські завжди порядні й завжди вкінці здобувають перемогу. Зверніть увагу на цей момент: поліція завжди виграє. Який треба зробити з цього висновок? Не варто чинити опір владі, і навіть якщо ти спробуєш, то зазнаєш поразки. Послання тут – будь пасивним. І йди на співпрацю. Якщо офіцер Баретта просить вас надати інформацію, краще надайте, адже офіцер Баретта хороша людина і йому можна довіряти. Він любить вас і ви повинні любити його у відповідь.
Тому я питаю у своїх творах: «Що є реальним?». Оскільки нас без зупинки бомбардують псевдореальності, сфабриковані дуже розумними людьми, що використовують надзвичайно просунуті електронні технології. Справа не в тому, що я не довіряю мотивам, які ними рухають. Я не довіряю їхній владі. А в них її багато. І це неймовірна влада: влада створювати цілі всесвіти, всесвіти свідомості. Я повинен знати. Я роблю те ж саме. Це моя робота – створювати всесвіти як основу кожного з моїх романів. І мені доводиться будувати їх таким чином, щоб вони не розлетілися на шматки через два дні. Чи принаймні так сподіваються мої редактори. Однак я розкрию вам таємницю: мені подобається будувати світи, які таки розлітаються на шматки. Мені подобається бачити, як вони розлазяться в різні боки, і мені подобається спостерігати, як персонажі в моїх романах дають собі раду з цією проблемою. У мене таємна любов до хаосу. Його має бути більше. Я не вірю, – і я абсолютно не жартую, коли це кажу, – що порядок та стабільність є завжди добром, у суспільстві чи у всесвіті. Усе старе, усе закостеніле має дати дорогу новому життю й народженню нових речей. Перш ніж зможуть народитися нові речі, старі повинні згинути. Усвідомлювати це страшно, оскільки це означає, що зрештою нам доведеться розлучитися з усім, що нам знайоме. А від цього боляче. Але це частина загального сюжету життя. Якщо нам не вдається пристосуватися до змін, ми починаємо вмирати, всередині себе. Я стверджую, що об’єкти, звичаї, звички та способи життя повинні померти, аби могла жити автентична людина. Адже найважливішою є саме людина, життєздатний, гнучкий організм, який може адаптуватися, сприймати нове та давати собі з ним раду.
Не дивно, що це говорю я, адже я живу поряд із Діснейлендом, де постійно додаються нові атракціони та знищуються старі. Діснейленд – це організм, що еволюціонує. Упродовж багатьох років у них був так званий “Симулякр Лінкольна», який, зовсім як справжній Лінкольн, був тільки тимчасовою формою, що спочатку набуває матерії та енергії, а потім її втрачає. Те ж саме стосується й кожного з нас, подобається вам це чи ні.
Досократівський давньогрецький філософ Парменід навчав, що єдино реальними є речі, які ніколи не змінюються… а досократівський давньогрецький філософ Геракліт навчав, що все змінюється. Якщо ви складете до купи обидва ці твердження, то отримаєте в результаті – не існує нічого реального. Ці міркування можна продовжити в дуже захопливийий спосіб: Парменід ніколи не міг існувати, адже він старів та помер і зник, а отже, відповідно до його власних філософських поглядів, він не існував. І, можливо, Геракліт мав рацію, не забуваймо цього. Тоді якщо Геракліт мав рацію, то Парменід існував, а отже, відповідно до філософії Геракліда, можливо мав рацію Парменід, оскільки Парменід задовільняв усі умови, усі критерії, якими Геракліт визначав реальність речей.
Я звертаюся до цього випадку просто як до ілюстрації того, що як тільки ви починаєте запитувати, що є зрештою реальним, ви одразу починаєте верзти дурниці. Зенон довів, що рух є неможливим (правду кажучи, він лише уявив собі, ніби довів це; йому не вистачало того, що технічно називається «теорією меж»). Дейвід Г’юм, найбільший скептик серед філософів, якось зауважив, що після того, як зібрання скептиків проголосило правдивість скептицизму як філософії, усі учасники зібрання все ж таки залишили кімнату через двері, а не через вікно. Я розумію, що хотів сказати Г’юм. Суворі філософи не ставилися серйозно до того, що вони проголошували.
Однак я вважаю, що питання визначення того, що є реальним – це серйозне питання, навіть життєво важливе. І десь у ньому криється інше запитання – визначення того, що являє собою автентична людина. Бомбардування псевдореальностями починає дуже швидко продукувати неавтентичних людських істот, людей-підробок, таких же фальшивих, як і інформація, що тисне на них зусібіч. Таким чином мої дві теми є насправді однією темою. У цій точці вони об’єднуються. Фальшиві реальності створять фальшивих людей. Або ж фальшиві люди породять фальшиві реальності і тоді продадуть їх іншим людям, перетворивши їх врешті-решт на підробки самих себе. Таким чином ми отримуємо фальшивих людей, що продукують фальшиві реальності й потім спродують їх іншим фальшивим людям. Це просто дуже велика версія Діснейленду. Ви можете насолоджуватися Піратськими гірками або Симулякрами Лінкольна чи Дикими гірками пана Рапохи – ви можете насолоджуватися усіма ними, але жоден із них не є істинним.
У своїх писаннях я так зацікавився фальшивками, що врешті-решт
