Зоряний вуйко - Брати Капранови

— Обіцяю. Обов’язково буду.

Свою обіцянку мені довелося виконувати наступного ж дня, коли відпрацювавши прогуляні колись заняття з диференційного числення, ми ввечері пішли купити Тетяні якийсь дріб’язок, а заразом і провітритися. Тетяна весь час озиралася навкруги, немов очікуючи, що от-от з-за рогу вискочить собака, але собака не з’являвся, хоча вечір був напрочуд темний, скоріш не вечір, а ніч, бо самі знаєте ці прогулянки, коли є альтернатива — або блукати з дівчиною вулицями, або повертатися у гуртожиток до своїх придуркуватих сусідів.

Після другої години гуляння Тетяна припинила нервуватися, і тільки міцно стискала мою руку, немов підсвідомо шукаючи захисту від невідомого ворога.

Ми наближалися до будинку рідного радіотехнічного факультету, що темним прямокутником нависав над вулицею, коли я раптом відчув якийсь негаразд. Це було підсвідоме відчуття, таке, як, знаєте, буває перед великою бійкою, і це відчуття примусило мене озирнутися.

По вулиці просто на нас котився якийсь величезний клубок. Проте чи це був дійсно клубок, чи куля, чи щось на кшталт курая, мені зрозуміти не вдалося. Було воно завбільшки з добрячий кавун і так швидко котилося темною землею, що я відчув, як по спині побігли мурашки. Ні, воно не виглядало якось страшно, це кругле і незрозуміле, але стільки енергії було в його рухові, стільки зловісної сили відчувалося в мовчанці, з якою воно долало метри, наближаючись до нас, що я інстинктивно відштовхнув Тетяну в бік, а сам стрибнув в інший. Воно проскочило між нами, ледь не зачепивши мою ногу, і холодною люттю війнуло від нього прямо в обличчя. На мить я закляк на місці.

— Що це, Миколо?

— Чорт його знає. Ти щось бачила?

Тетяна вхопила мене за руку.

— Миколо, я боюся. Тікаймо!

— Та зачекай ти.

Очима я намагався розірвати пітьму попереду, там, де зникла таємнича куля, але нічого істотного не побачив.

Тетяна вперто тягнула мене кудись убік, так що ноги самі собою підтримували пропозицію про втечу, але втекти нам не вдалося.

Наступного разу воно атакувало нас спереду. Цього разу я добре бачив, як клубок виринув з-за рогу та почав стрімко наближатися у супроводі лиховісної тиші. Ми з Тетяною звернули на бокову стежинку, сподіваючись, що він схибить, та де там — клубок, певно, добре знав закони наведення на ціль, тому звернув на клумбу і вперто наближався. Ми прискорили кроки. Клубок, корячись невідомій силі, швидко наздоганяв нас. Але в останній момент я все-таки встиг відстрибнути, щоправда при цьому перечепився через бордюр і впав на землю, боляче забивши коліно. Клубок знову схибив і зник у темряві. Тетяна допомогла мені підвестися.

— Біжимо до факультету!

— Там зачинено! — в розпачі заозирався я, тримаючись за розбиту ногу.

— Там вахтер сидить. Будемо проситися, — Тетяна на диво не втратила самовладання.

І ми чимдуж чкурнули до сходів альма-матер. Проте це так тільки говориться — чкурнули, я кульгав не гірше за професора, кожен крок віддавався в коліні страшною луною. Клубок наздогнав нас ззаду і цього разу влучив. Він зачепив мене якраз під травмовану ногу, і я загримів по сходах, набираючи на додачу синці та подряпини. Це було як удар захисника в футболі — боляче та влучно.

— Чорт забирай!

— Ти цілий?

— Цілий, здається.

Я рачки видряпався нагору. Тетяна вже смикала ручку скляних дверей.

— Тут відімкнуто! — радісно вигукнула вона, і велика стулка відхилилася, даючи нам дорогу.

Ми заскочили всередину і міцно зачинили двері за собою якраз у ту мить, коли клубок зайшов на четверту атаку. Але це вже було не так страшно — я бачив крізь скло, як він прокотився біля самого порога, безсилий, проте не менш страшний.

— Закрий на клямку! — скомандував я, щосили тримаючи ручку.

Тетяна клацнула замком і привалилася спиною до дверей. Я для перевірки смикнув за ручку, впевнюючись, що ми в безпеці, і привалився поруч. Деякий час ми просто відсапувались.

— Що це було? — спитав я врешті, не сподіваючись на відповідь, а скоріше висловлюючи емоцію.

— Земецький, — впевнено відповіла Тетяна.

Я через силу посміхнувся.

— А собака? І де воно кульгає, я щось не побачив?

— Не придурюйся. Я ж тобі все пояснювала. Він може бути собакою, а може отаким клубком, а може іще чимось. Він багато чого може.

Це звучало по-ідіотському, але отак, стоячи під дверима, весь побитий і подряпаний, я не мав аргументів для заперечення.

За кілька хвилин ми трошки отямились. Принаймні настільки, що я відчув гострий біль у нозі.

— Що будемо робити? — знову спитав я Тетяну, хоча вона навряд чи це знала.

Та й що можна було робити в подібній ситуації? Хіба що дожидати ранку, бо в нашому, а особливо моєму фізичному стані нової гонки просто не витримати.

— Будемо шукати вахтера, — вирішив я врешті. — Він, мабуть, спить десь там.

Широкий коридор освітлювала одна-єдина напівдохла лампочка в кутку, і я покульгав на її закличне світло, немов метелик з перебитим крилом.

У звичному закапелку за сходами вахтера не знайшлося, і взагалі ніде на першому поверсі живої душі не було. Я навіть стиха гукнув, сам лякаючись власного голосу, але у відповідь — нічичирк. Тетяна зазирнула у гардероб, але з тим самим результатом.

— Де він дівся?

Звичайно, зараз будь-яка жива душа, навіть наш напівдебільний вахтер, був би за щастя.

— Може, десь нагорі, обхід робить? — припустила Тетяна, підходячи до мене. Вона уважно подивилася на мою хвору ногу.

— Болить?

— А ти як гадаєш?

— Сядь, — Тетяна всадовила мене на бар’єр і заходилась закочувати штанину. Я тільки здавлено поскімлював.

Коліно розпухло і виглядало жахливо. Навіть у тьмяному світлі одинокої лампочки було видно безліч синців і подряпин, що я їх зібрав