Зоряний вуйко - Брати Капранови

— До вашої бригади приєднається ще одна студентка. З п’ятої групи, — нудним голосом повідомив професор, тоді з помітним жалем ввімкнув нам живлення та, недовірливо оглядаючись, пішов катувати вечірників.

Третьою в нас виявилась Юлька, завзята зубрилка з паралельної. Вона, звичайно, трапила сюди не так, як ми, двієчники, а через хворобу, бо навіть професора Земецького Юлька завжди проходила з першого разу. Чесно кажучи, я не відчув особливого ентузіазму, тому що не люблю її за пихатість та всезнайство, але врешті-решт вирішив, що і з відмінниці може бути користь.

— Так, — владно виголосив я. — Ти сідай сюди, будеш крутити ручки. Через кожні п’ять градусів. А тобі, Тетяно, треба дивитися на амперметр та записувати те, що побачиш, у таблицю. Юлька крутить, ти записуєш. Тільки діапазони не забувайся перемикати. Давайте, дівчата, до зброї.

— А ти?

Ну це вже просто нахабство. Теж мені феміністка знайшлася. Я зміряв Юльку презирливим поглядом:

— Я піду ввімкну генератора. Бо інакше вам не буде що міряти.

Професор Земецький зрідка недовірливо озирався на нас. Він взагалі славився своєю пильністю, студентські перекази попереджали, що, навіть полишивши лабораторію, він не втрачав здатності помічати списування та інший негаразд.

Я старанно вовтузився біля генератора, демонструючи виняткову працелюбність, поки нарешті професор домучив останнього вечірника та лишив нас наодинці зі своїми експериментами. Щойно за ним зачинилися двері, я підвів голову. Робота кипіла. СОН-6, корячись Юльчиним командам, повільно крутився на своєму зеленому постаменті. Тетяна, схилившись над амперметром, занотовувала цифри.

Що ж, головне для чоловіка — це ефективно організувати працю жінок. Із почуттям виконаного обов’язку я пішов покурити.

На сходовому майданчику вечірники емоційно обговорювали свої втрати у боротьбі з професором.

— Це ще фігня, — впевнено підсумував я їхні скарги. — От на другому курсі у нас один доцент пішов з іспиту, начебто чаю попити. Ну, народ, звичайно, зразу по шпори поліз — хто куди. А він, падлюка, виявляється, все на відеокамеру знімав. Потім прокрутив — ото ми червоніли!

— Ні фіга собі! А оцінки як? В смислі, валив?

— Та ні, нормально. Він уже після оцінок показував. На мораль давив.

— Ну, це ще нічого. А цей як щось помітить — глина! Крізь стіни, сука, бачить.

Так ми побідкалися, поки я відчув, що дівчата повинні вже скінчити перший експеримент. Треба їм змінити диспозицію. Ефективне керівництво — от у чім секрет успіхів інженерно-технічного працівника.

Діловою ходою я повернувся до лабораторії. Мої трударочки вже почали будувати графік. Я зазирнув Тетяні через плече.

— Слухай, — відчула мою присутність вона. — А чого ми локатор крутили? В підручнику ж написано, що при зміні положення цілі. Треба ж було ціль крутити, а ми — локатор.

— Про теорію відносності чула? — пхекнув я.

Юлька подивилася на мене з-під лоба і противним голосом виправила:

— Не теорію відносності, а лему відносності Галілея-Ньютона.

Я показав їй язика та уважніше подивився на результати жіночої діяльності. Ну от. Цього і треба було чекати. Теоретизувати всі майстри, а як до практики — так то вже складніше.

Щоби глибше дошкулити, я почав здалеку:

— Ти знаєш, Юлю, у мене була одна знайома, теж дуже розумна. Так одного разу телефонує — приїзди, допоможи, бо я тут принагідно гірські лижви купила, пробую кріплення причепити, а не виходе. Я їду. Зустрічає у дверях. Каже, такі дешеві лижви, такі класні, а кріплення не лізуть. Жалко! Заходжу, дивлюся, а лижви — водні.

— Це що за знайома? — кинула олівця Тетяна.

— Ти її не знаєш. Це давно було, — поквапом виправився я.

— А тоді до чого ти?

— До того, що на дідька ви ззаду знімали? Ззаду у локатора неробоча зона. Він там нічого не бачить.

Юлька ображено підскочила:

— Де це написано?

— У методичці. Осьо, дивися, знімати від мінус сорока п’яти градусів до плюс сорока п’яти, а ви все коло зняли, Галілеї-Ньютони, — я переможно тицьнув пальцем у грубий аркуш підручника.

Але гонориста Юлька не могла погодитись.

— Нічого. Ти, Тетяно, будуй. Краще переробити, чим недоробити. А то раптом ми щось забудемось, то лабу не приймуть.

Тетяна запитально подивилася на мене. Я знизав плечима:

— Застав дурного Богу молитися, він лоба розіб’є.

— Будуй, — наполягала Юлька.

— Як хочете. Тільки все одно вийде фігня, бо від стін відбивається, — я відкрив методичку, читаючи про другий експеримент, та відсторонився від процесу.

Хвилин за десять, коли апаратура для наступних вимірювань вже була налаштована, раптом Тетяна схопила мене за руку.

— Миколо, дивись, що у нас тут!

Дівчата виглядали розгубленими. Я подивився туди, куди вказував олівець, і в першу мить остовпів — лінія діаграми нижче осі вигиналась якимось дивним чином і утворювала людський профіль. Їй-бо, не брешу. Звичайно, в першу мить очі мої округлились, але потім я зрозумів, що з мене приколюються.

- Ідіть ви до біса. Не заважайте працювати.

— Ні, Миколо, справді! Воно справді так виходе. От подивися!

Я недовірливо скосив око. Дівчата якщо й придурювались, то робили це відмінно. Знехочу я нахилився і провів пальцем по таблиці. Ні, все побудовано вірно. Не може ж бути, щоб вони спочатку намалювали, а потім уже писали в таблицю. А власне, чом не може? Я знову подивився на дівчат — ані натяку на посмішку, Юлька — то та взагалі зблідла і заходилась протирати окуляри.

— Спокійно. Зараз ще раз переміряємо. Техніка в руках жінки — загроза для людства.

Я швиденько переналаштував апаратуру, особисто перевірив генератор та посадив дівчат записувати. Задзижчав, зашурхотів двигун, і СОН повільно обернувся навколо