Зоряний вуйко - Брати Капранови

— У Гаркуші вже галики, — стурбовано сказав замполіт.

Я трусонув головою, розганяючи залишки примари, і одним духом вихилив чарку.

— Ні, хлопці, — мовив, витерши губи. — Треба або пити як слід, або кидати зовсім.

На чому ми там зупинилися? Здається, на тому, що Гаркуша піклувався про майбутнє покоління. Так-так, розумний був козак. Ну, і коли дружина сказала, що годі їй з дитиною лісами вештатись, погодився. Взяв її, взяв хлопця та подавсь додому. Але ви даремно б подумали, що Гаркуша кинув свої гайдамацькі забавки. Дідька. Назад йому дороги не було, та й не збирався, бо вже, мабуть, нічого іншого не вмів та й не хотів.

А був у Гаркуші вдома друг. Ще в дитинстві разом яблука трусили. Добрий був козак, звався Паливода. Старий товариш. Не так, як було казали недавно, «таваріщ Палівода», ні, справжній старий товариш. Ну і зрозуміло, що вирішив Гаркуша лишити сина з дружиною на його піклування.

Сидить козак Паливода в хаті, раптом у двері — грюк! Що воно таке?

Відчиняє — Боже мій! Старий друзяка, Гаркуша! Де ж узявся? Скільки разів казали, що вбитий, скільки разів проклинали, а він осьо тут, живісінький, та ще й із молодою дружиною. От чортяка! І сивий чуб уже, а все такий самий, як був, до дівчат ласий. А сина якого зістругав, га! Без допомоги, сам? Точно?

Обійнялися козаки, почоломкались. За Гаркушею слідом зайшли до хати хлопці, та всі як один мацаті, поставні, гарні — дарма що розбійники. Випили по чарці. І сказав Гаркуша: не можу я, старий товаришу, сина свого, дитину єдину, з собою возити, бо йому треба спокою, треба сонечка, треба молока свіженького, так? Бо ж зрозуміло, козацька дитина, не Мауглі якийсь, щоб у лісі жити. І Паливода з цим погодився. От і хочу я, сказав Гаркуша, аби ти за ними наглянув, не образив би хто. Де словом допоміг, де ділом. Ну а щоб, каже, ви мали що їсти, лишу я тобі свій гайдамацький скарб. Заносьте, хлопці, наказав він, і ті як почали заносити! Скринь там було не злічити. А у скринях — перли-мерли, коралі-моралі, смарагди, золото-срібло, оксамит і китайський шовк, і все що завгодно, і все, що можна собі уявити. У Паливоди так щелепа і відвисла. Дивися, сказав Гаркуша, оцього вам вистачить на все життя. Навіть якби зі мною щось трапилось, діло козацьке, все одно жити вам у розкошах до кінця днів, і дитину підняти вистачить. А я, сказав, буду приїжджати, щоб сина побачити і дружину поцілувати.

Отак сказав, сів на коня — гоп-ля! — як не було його. Лишився посеред хати скарб та жінка Гаркушина з сином. Подивився Паливода на багатство — скільки живе, такого не бачив. І біс попутав старого козака. Очі в нього так і запалилися, руки затремтіли… Не знаю, як там воно насправді було, але налетіли на Гаркушу панські хлопи, налетіли, якраз коли він своїх відвідати їхав, наче знали. Страшна була бійка. Багатьох поклав Гаркуша, поки його поранили, скрутили та повезли на суд.

Часи тоді були веселі, люди прості, а суд ще простіший. Катували Гаркушу так, що годі й сказати. Упрівали кати, а гайдамака поки ще говорити міг, тільки й сказав: «Я знаю, хто це. Не буде йому життя». І все. На палю його скарали, а голову відтяли, засолили, щоби, значить, не псувалась довше, наштрикнули на списа і стали по ярмарках возить. Я ж кажу, веселі тоді були часи.

Далі — невідомо. Що сталося з Паливодою, куди дівся Гаркушин син, а куди — скарби. Так ніхто нічого і не знає. Та воно й зрозуміло — не такі вже вони видатні люди, щоб в історії зберегтися. Звичайні люди, як ото ми з вами.

Ми зіткнулися з Паливодою на КПП.

— Привіт! — відсалютував рукою він.

— Привіт. А чого це ти в комбезі?

— Та так, — він прибрав з чорної поверхні комбінезона уявну порошинку і посміхнувся. — Пострибати лечу.

— Коник-стрибунець, — сказав я. — Навчив би колись, га?

— А чого, — розвів руками він. — І навчу. Не забоїшся?

— Забоюся, — чесно зізнався я. — Я взагалі вище п’ятого поверху ніколи не підіймався.

— Та бре.

— Бре, — ще раз зізнався я. — Раз був на шостому. Слухай, вуйку, а приходь до мене в неділю, га?

Так і домовились. Паливода пообіцяв завітати зі своєю дружиною і пляшечкою в неділю. Ми розійшлися. Він до себе — готуватися до стрибків, а я до себе — у диспетчерську.

Прийняв зміну у напарника. День був нудний. Вертольотчики, спитавши дозволу, викотили свої таратайки на смугу і там краяли небо на холостих обертах. Даремно палили солярку. Потім закотили на місце, потім знову викотили. Потім я провів транспортників на виліт. Потім зателефонував замполіт і розповів свіжий анекдот про Кравчука. Так згаялось півтори-дві години. А потім на зв’язок вийшов борт.

— Капітане, — сказав борт. — Я тут хлопців скинув трошки високувато, а вітер якраз на тебе, так що може донести. Ти вже якось прибери всіх із поля, щоб без ЧП.

— Та-ак, — сказав я. — Молодець, сучий ти сине. А хто потім буде винуватий за зрив регламентних робіт? Пушкін? Чи Галушкін?

— Я буду винуватий, — сказав борт.

— Добре, кінець зв’язку.

Льотчики. Літуни, шляк би їх трафив, як каже Паливода. Наче він вперше чує, що буває вітер. Тепер треба було про всяк випадок нагнати вертольотчиків чи принаймні заглушити їм двигуни.

Я нахилився до мікрофона, клацнувши тумблером…

І тут світ зник із моїх очей.

Перше, що я побачив, була посмішка. Пекельна, диявольська посмішка, вона затулила собою все навкруги. А потім виникли очі — ті самі, з величезними зіницями, з нелюдським виразом. Голова без тіла стояла переді мною, та сама голова, з тим самим оселедцем, й одночасно не та сама, бо тепер губи розтяглися в усмішці, демонструючи в усій красі лаву покришених жовтих