Зоряний вуйко - Брати Капранови

— Три і шість.

— Чотири.

- Є.

На половині дистанції я почав відчувати, що все правильно. Вони все виміряли правильно.

— Чого ти зупинився?

— Та і так все зрозуміло, — збрехав я. — Говорили ж вам, що там міряти не треба. Там же від стіни відбивається, і взагалі може показувати що завгодно.

Чесно кажучи, мене самого така версія не влаштовувала. Я зазирнув за спину зеленої антени, але нічого істотного не побачив.

Чортзна-що.

— Що ти там шукаєш? — поцікавилась Юлька.

— Не знаю. А раптом щось є.

Юлька підвелася і теж зазирнула за локатор. Деякий час ми дивилися вдвох, проте це не додало зрозумілості. Стіна була схожою на звичайну стіну, а хвилеводи — на звичайні хвилеводи. За хвилину до нас приєдналася і Тетяна, але теж, здається, марно. А що там можна було знайти, скажіть будь ласка? Я першим зрозумів, що даремно витрачаю час і всівся на місце. Другою капітулювала Юлька.

Але стривайте. Що врешті-решт трапилось?

Я озирнувся навкруги, побачив зосереджені спини за сусідніми стендами і зрозумів, що нічого. Єдине, що цього не могло бути. Проте чому не могло? Якщо поставити задачу… Особливо знаючи схильність професора Земецького до капостей. Можна в принципі скласти схему, що дає такий сигнал? Можна. Навіщо — це інше питання. Але ж можна. А ще можна вмонтувати у стіну залізний екран, який відбиває радіохвилі, спеціально підібравши форму, потім усе це замаскувати тиньком і чекати, поки наївний студент піймається на цей хитромудрий фокус…

— Тетяно, візьми гумку та зітри все, що більше сорока п’яти градусів. Як написано в методичці. Бо інакше нам поставлять двійки. Тетяно!

Але Тетяна все ще до чогось уважно придивлялася, там, серед хвилеводів.

— Тетяно!

— Ой, а тут голка! — Тетяна вказала пальцем углиб конструкції.

Ми з Юлькою підхопилися. І справді, між двох фланців, пофарбованих, як і все, у захисний колір, стирчала невелика голка, звичайна, швейна, з великим вушком. Тетяна вхопила її пальцями якраз за це вушко.

— Міцно сидить, зараза, — вона похитала голку сюди-туди.

І раптом та зламалася з тонким хрустом, ледь чутним у гаморі лабораторії.

— Зламала, — сказала Тетяна розгублено.

— Ну і викинь на фіг.

— А раптом це від неї?

Тут вже і Юлька не витримала:

— На лекції треба ходить. Не може голка давать такі перешкоди.

Я витяг з Тетяниних пальців зламану голку і кинув її в куток.

— Гумку бери, стирай своє малярство.

Вона знехотя повернулась на місце. Вона завжди незадоволена, коли її приводять до ладу. Гумка так завзято завовтузилась на папері, що, здавалося, протре й стіл.

Я знову взявся налаштовувати прилади для наступного досліду.

— Миколо, а що це таке? Ти щось зрозумів? — тихим шепотом спитала Юлька, за відмінницькою звичкою намагаючись докопатися до істини.

— Фокуси професора Земецького. Проти таких розумниць, як ти. Щоб методички читали.

Вона, здається, образилась, але мені було начхати.

— Ну, до зброї, дівчата! Юлько, крути. Тетяно, записуй. Дослід номер два.

Другий дослід пройшов без пригод, та й третій теж. Я вже остаточно переконався в тому, що наша бригада стала жертвою якихось специфічних радіотехнічних жартів і готувавсь показати результати нашої сумлінної праці професору, звичайно, і не натякаючи на дивну форму першої діаграми. Проте, як завжди, життя внесло свої корективи. Наприкінці останньої пари до лабораторії прийшов незнайомий менеес з повідомленням:

— Хто скінчив досліди, можете бути вільними. Професор Земецький захворів і дивитися дані не буде.

Всі здивувалися.

І зрозуміло чому — треба вам сказати, що хворий професор Земецький — це щось нечуване. Це приблизно, як гранітна скеля, що раптом чхнула.

— А що з ним? — удавано-турботливо спитав хтось.

— Ногу зламав. Щойно. Ішов по сходах і впав.

За сусіднім столом стиха присвиснули. Тетяна чомусь зойкнула та подивилася у куток. Я теж скосив очі туди, але нічого цікавого не побачив.

Звичайно, про цю пригоду на лабораторній я нікому не сказав. Ну розміркуйте самі — якщо це прикол, то зізнаватися, що на нього клюнув, якось не годиться, а якщо ні, то й поготів. Хай краще інші впіймаються, тоді й поговоримо.

Професор Земецький на наступну лекцію з’явився у гіпсі. Навіть у наші часи за поламану ногу дають бюлетень, але він не зміг покинути нас напризволяще — можете уявити, що це був за один. Він пришкандибав на милицях, а лекцію читав сидячи, тільки дошку опустив нижче, щоби зручно було писати. На фіга такий героїзм, спитаєте ви? Просто треба знати нашого полковника. Він дірявив повітря своїм чорним поглядом і, наче нічого не сталося, виводив довгі триповерхові формули.

— Миколо! Миколо! Він на нас дивиться! — зашепотіла у мене над вухом Тетяна, щойно крейда зашкребла дошку.

— Ну то й що?

— А чого він на нас так дивиться?

— Базікаєш багато, от і дивиться.

Я на хвилину відклав ручку. Чи то мені здалося, чи справді, але професор дійсно раз по разі кидав на нас довгі погляди, і ці погляди врешті-решт починали турбувати й мене. Що йому треба? Може, він нас у чомусь підозрює?

— Миколо, чого він дивиться?

— Чорт його знає. Не заважай.

На другій половині пари ми для перевірки пересіли в інший кінець аудиторії, але ще кілька разів я ловив на собі довгий чорний погляд. Тетяна просто дзиґою крутилася на місці.

— Ну, я не можу так, у нього такі очі!

— Та які там, у біса, очі. Це у нього нога болить. Тобі б зламати!

— Сплюнь, наврочиш… А чого на нас, ми що, винні з його