Зоряний вуйко - Брати Капранови

— Миколо, нам треба щось робити! — Тетяна тримала мене за руку.

Я спробував посміхнутися:

— Чому саме нам?

Вона подивилася на мене, як на божевільного.

— Ти нічого не зрозумів?

— А що таке?

— Бовдур! Юлька була з нами, коли ми зламали ту голку.

— Яку голку?

— Ну, там, біля локатора.

- І що?

— Як це що? Юлька лежить в лікарні зі струсом мозку. Ти теж хочеш?

Кожна її фраза, немов снайперська куля, влучала у темні підозри, що юрмилися десь глибоко в душі, але я не збирався здаватись:

— Слухай, що ти верзеш?

Тетяна хрипко засміялася. Вона дивилася на мене зверхньо, немов на малу дитину, а я від цього сміху вмить розгубився і навіть не міг поставити її на місце.

— Так, пояснюю один раз, — менторським тоном повела Тетяна. — Ми зламали голку. Земецький зразу ж зламав ногу. Тепер собака кульгає на задню лапу, а Юльку завдяки йому збила машина, — вона значуще підвела вгору пальця. — Тобі вистачить, чи ще раз намалювати той профіль, що ми наміряли на лабі?

Від подібної дедукції я аж очі витріщив. Треба ж було все так вибудувати!

- І до чого ти це? — спитав я ошелешено.

— Господи! — обурилася Тетяна. — Кожна дитина знає, що відьма може перекидатися голкою, собакою, ниткою…

— Відьма?

— Ну, відьма, відьмак, все одно. Я ж тобі казала, у нас в селі пасічник, так бабуся казала, він теж, коли його хто зачепить, перекидався собакою, а коли свинею…

Ну-ну! Оце так її занесло. Правду кажуть, що найбільше лякає незрозумілість. От і я, коли спочатку зафіксував, а потім повторив слово «відьма», одразу відчув, що все стає на свої місця. В голові вмить пояснішало, і душа прийшла до ладу, лишивши неприємний осад від Юльчиної пригоди на самому дні. Господи, яка ж це все фігня!

Ми стояли на другому поверсі радіотехнічного факультету біля обчислювального центру, а Тетяна щось мені гаряче пояснювала про свою бабусю, про пасічника, собак…

— Зайка, — сказав я, кладучи руку їй на лоба. — Ти перегрілася.

Вона урвала свій монолог, і я, скориставшись моментом, запропонував:

— Ходімо, водички поп’ємо.

— Миколо, ти що, не розумієш, що я тобі кажу?

— Ходімо, — я владно взяв її за руку і, не звертаючи уваги на опір, повів із собою.

Вона обурювалася і навіть кричала, але у суперечці з жінками завжди треба шукати перпендикулярні ходи, і я такий хід знайшов. Хлопці того вечора зібралися на дискотеку, давши мені змогу заспокоїти Тетянину уяву чи принаймні спрямувати її у більш практичну колію. Вона навіть врешті-решт задрімала у мене на плечі і тільки прошепотіла:

— Дарма ти.

Але тут прийшов Кость, сусіда навпроти, позичити цукру, і довелося підводитись. Оце вже дійсно дарма.

Минуло кілька днів, впродовж яких ми більше не поверталися до цієї теми. Тетяну, здається, переконали мої останні аргументи — чи багато треба жінці!

Але одного вечора вона раптом залетіла до нашої кімнати бліда, наче смерть, і, важко одсапуючись, закричала:

— Миколо! Він напав на мене.

— Хто? — підхопився я.

— Земецький!

Хлопці як один кинули свої справи і вирячилися на нас. Я підхопив Тетяну за стан та витяг у коридор.

— Ти чого репетуєш?

— Він напав на мене, Миколо!

Очі її вилазили з орбіт, а руки трусилися, як у лихоманці.

— Заспокойся. Заспокойся і розповідай все з початку.

Я притис її до стіни в коридорі і далі практично весь час тримав у повітрі, бо ноги дівчини підкошувались самі собою.

— Я вийшла по хліб. На вулицю. І тільки зайшла за ріг, бачу — біжить собака, білий такий та величезний. І кульгає… Миколо, чуєш? Кульгає на задню праву, точно як професор.

— Та стань ти як слід, не виси, наче лялька!

— От, ну я тільки його побачила, зразу розвернулася та тікать. А він за мною. Я до гуртожитку — він за мною. Я на сходи до дверей, і тільки зачинила, як щось ззовні в двері — бух! — і наче заскімлило. А я стою ні жива ні мертва, ручку тримаю. Воно там на вулиці шаруділо, шаруділо та замовкло, а я зразу до тебе. Ой, Миколо, я не можу…

Тут обличчя її скривилося, як у дитини, а з очей потекли сльози. Вона зовсім обвисла на моїх руках. Добре, що в коридорі нікого не було, бо невідомо що б подумали, ще й навалять мені могли б під гарячу руку. У нас це просто.

— Заспокойся, не реви. Звідки ти взяла, що це професор?

— Ну як же ж, Миколо? У Юльки ж так само було. Теж собака, теж кульгає…

Так, зрозуміло. А головне, що нема де навіть з нею поговорити, бо хлопці всі вдома, а в хол не підеш, там зараз теж людей повно. І де беруться всі ці собаки на мою голову?

Сльози великими краплями котилися по Тетяниних щоках, і довелося їх сушити рукавом моєї сорочки.

— Заспокойся, сонечко, заспокойся. Це ти просто перенервувалася. Нічого такого не було. Припиняй плакать, бо подумають, що я тебе прибив.

— Ага, — схлипнула вона. — А якби він мене догнав?

— Ну не догнав же. Припини, люди ж бачать. Годі. Все ж скінчилося добре.

Тетяна шморгнула носом і полізла в кишеню по хусточку.

— Тільки я більше на вулицю без тебе не піду.

— Звичайно.

Вона вже трималася на ногах і тільки плечі здригалися іноді.

— Ти будеш