Зоряний вуйко - Брати Капранови

— Ну-ну, — нагадав, знаючи, що на своїх полях Аполідор може зациклитись.

— …так. Одне слово, їй подобається, як ти її захищаєш і борониш, і вона своїм потужним полем неначе провокує все навкруги.

— Як це провокує?

— Ну, впливає на людей…

— На собак?

— На собак, на все.

— Ага. — Тут я вже почав щось розуміти.

— То в метро це теж її рук справа?

— Чому рук?

— Ну, поля.

Аполідор замислився:

— Ну, не те щоб її, розумієш. Як би це тобі пояснити… Бажання, бачиш, воно на енергетичному рівні може впливати на процеси… Це, знаєш, як потужне магнітне поле, що сприяє певному напрямку, певному рухові, якщо хочеш, розвитку… от… так що при наявності тенденції до подібних випадків, тобто навіть не тенденції, а можливості їх, це поле збільшує вірогідність… — він, здається, сам не знав, як би його кругліше сказати, зморщувався і крутив руками. — Ну, одне слово, вірогідність випадковостей, що збігаються в енергетичному сенсі з цим полем, збільшується. Зрозуміло?

А як же! Я почухав потилицю. Моя квіточка разом зі своїм полем нудьгувала за столом.

— Так. І що робити?

— А що робити — вивчати, виховувати якось, заспокоювати навіть, якщо вийде.

— Так що, воно і зараз діє, тобто впливає, тобто вірогідність ця?

— Звичайно, — розвів руками Аполідор. Наче воно справді було звичайним.

Дідько б його вхопив!

— Ні, воно зараз буде діяти, і бозна-що трапиться, а мені доведеться… — я знову озирнувся на дівчину. — Доведеться…

— Доведеться, — Аполідор тільки стенув плечима. — Їй же це подобається.

Ну-ну. Оце так квіточка. Я задумливо підвів очі. Бетонну стелю кабінету перерізала довга розколина, що розповзалася в боки чорними мацаками. Старе перекриття повільно нахилилося і затріщало.

Гвинт вертольота, наче ніж велетенської м’ясокрутки, різав повітря і кидав понівечені його шматки на бетонне поле аеродрому. Я стояв, притримуючи форменого кашкета на голові.

— Чорта ти його ганяєш?

— Хай крутиться, — махнув рукою лейтенант-технік і запалив цигарку. — Плуг він знаєш де блищить? У борозді.

— У кизді. І потім плуг так часто спиртом не протирають, як оце ви.

Лейтенант смачно гиготнув.

— Ну заглуши свою лейбу, — сказав я. — Голова ж від неї болить.

— Тяжело в ученії, легко в гробу, — знову зареготав у відповідь лейтенант.

— Тоді хоч цигарку дай.

Я припалив. Треба, звичайно, було б іти додому, та щось не дуже хотілося. Ми всілись на залізні стовпчики огорожі.

— А оно підполковник Гриценко поспішає, — помітив лейтенант.

Я обернувся. Дійсно, замполіт, тобто тепер не замполіт, а як його там, швидкою ходою наближався до нас. Поруч із замполітом, невеличким лисуватим пузанем, міряв поле впевненими кроками чорнявий велет. Він ішов не кваплячись, навіть лінькувато, щоб не обганяти спітнілого від поспіху старшого за званням. Я несамохіть замилувався стрункою постаттю та впевненими рухами невідомого. А супутники тим часом наближалися просто до нас. Довелося відривати сідниці від уже нагрітих стовпчиків, аби привітати начальство.

— Здоровенькі були! — весело вигукнув замполіт і обернувся до техніка: — А де твій командир?

Той тицьнув пальцем у простір:

— Оно біжить.

Дійсно, від КПП біг, як завжди спізнюючись, лейтенант Галушкін.

— Ой, — схаменувся замполіт. — Забувся представить. Старший прапорщик Паливода. Прибув для проходження служби із самісінького Львова. Парашутист. Герой, — він дрібно засміявся і вказав рукою на свого супутника.

Чорнявий велет теж посміхнувся, козирнув і першим простягнув руку.

— Гаркуша, — відрекомендувався я, відчуваючи дужий потиск його правиці.

— Капітан Гаркуша у нас диспетчер. Робота не пильна, зате потрібна, — продовжував жартувати замполіт. Він сьогодні був у доброму гуморі.

Паливода, хоч і дослужився тільки до прапорщика, усмішку мав генеральську та й тримався, як генерал, ніяк не менше. В його приємному молодому обличчі, у виразі великих карих, не затьмарених горілкою очей відчувалася велика сила та впевненість у собі. Він мені сподобався. Та й не тільки мені.

— Зі Львова? — перепитав лейтенант-технік. — Слава Україні!

— Героям слава! — ще ширше всміхнувся Паливода.

— Будем дружить. Бо хто дружить з технікою, у того завжди є технічний спирт. Так мені мама казали.

Всі зареготали.

І тут нарешті підбіг старший лейтенант Галушкін.

— Здравія желаю, таваріщ падпалковнік! — закричав він, намагаючись перекрити ревіння двигуна.

— Доброго здоров’ячка! — гаркнув замполіт ще гучніше, немов збиткуючись. — Слухай, Галушкін, візьмеш осьо прапорщика та полетиш до Кривої Балки. А поки він там буде зайнятий, залізеш у колгоспний садок і нарвеш мені кіла три абрикоси. Бо внучка моя сьогодні приїжджає. Абрикосу занесеш потім до Ленінської кімнати. Зрозумів?

— Так точно! А єслі там нє будєт?

Підполковник тільки розвів руками, немовби запрошуючи всіх у свідки.

— Тоді не нарвеш. Кругом марш! Розумник ти мій.

Лейтенант почервонів і, козирнувши, подавсь до своєї машини. Паливода рушив слідом. Він майже не пригинався од вітру, і кашкет, наче приклеєний, сидів у нього на потилиці. Ну генерал, і все тут, тільки зірки на погонах менші. Біля вертольота прапорщик обернувся та помахав нам рукою.

І тут на мене вперше найшло.

Я не знаю, що це таке було, але світ раптом зник із моїх очей. Звуки, барви, відчуття — все пропало, я вкляк на місці, несила поворухнутися, і перед мої очі випливло невідомо звідки людське обличчя. Це був чоловік із довгими вусами та голеною головою, тільки з самої маківки звисав сивий чуб, як ото оселедець у козаків. Та він взагалі був схожий на козака, цей чоловік,