Зоряний вуйко - Брати Капранови
Але моя ґречність пройшла мимо їхньої свідомості.
— Ти шо, пагнал?
І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.
— Каравул!
— Вбивають! — загорлав хтось поруч.
Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.
— Гайда звідси!
Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.
— Повбиваю! — страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів.
«Нічого, — подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю. — Ще колись зустрінемось». Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте — дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.
— Не бійсь, — заспокоїв я. — Їм би зараз самим втекти, бо тут менти, як таргани, швендяють.
І справді, озирнувшись на розі, ми побачили, як буби, всі вп’ятьох, вискочили з кафе і прожогом кинулись у провулок. Швидко оговтались.
— Не щастить нам сьогодні, — сказав я. — А все тому, що незвичним районом ходимо.
Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…
— А куди ми, власне, поспішаємо? — я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.
Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. «Чорта я з нею панькаюся?» — промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх — а чи може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.
— А ви самі з міста? — спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.
— Ну як вам сказати, так і ні — трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, — я посміхнувся власному жартові.
— Як це? — не зрозуміла дівчина.
— Комерційна таємниця, — сказав я.
— А куди ви мене ведете?
— Поки що прямо.
— А потім? Теж комерційна таємниця?
— Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.
Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у «Кришталь», але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани — у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра — Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку за їхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…
Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче підстрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.
— Та-а-ак, — я загарчав.
Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.
— Перепрошую, — сказав я, відпускаючи її руки. — Я вас лишу на хвилинку.
З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.
— Тобі дороги не вистачає? — спитав я, наблизившись.
Він винувато розвів руками:
— Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…
— Це твоє діло, — сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому…
— Дуже побився?
— Та я що, підрихтуюсь… — водій знову замахав руками. — Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га?
«Ні, треба було б йому і справді морду набити», — знову подумав я, але тільки сказав:
— Та встигли ж.
— А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…
Більше тут не було чого робити. «Крутю»…
Я мовчки повернувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.
— Ходімо.
— А що там? — вона дивилась запитально.
— Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.
— А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.
— Та, — я тільки махнув рукою.
Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності — будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.
— Ви ду-ужий, — вела далі Оксана, — ви, мабуть, каратист?
Але я не люблю вихвалятися перед жінками — хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.
— Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?
— Ні.
Я розповів, вона