Зоряний вуйко - Брати Капранови

Деякий час я стояв, отак міркуючи, а потім спустився довгим ескалатором донизу. Зліва обганяли поспішаючі пасажири — дивні ж ці люди, їх везуть, а вони ще й самі йдуть — невже не ліньки? «Ну що, пане кавалере, — сказав я собі, стаючи з квіткою під бронзовим бюстом якогось бороданя. — Ви готові?» І сам собі відповів: «Так». «А пізнаєте її?» — «Пізнаю, обличчя як зараз переді мною». — «Певні?» — «Авжеж».

Найцікавіше, що я її таки не впізнав. Але про це потім. Поки ж я стояв і міркував, якого дідька мене сюди занесло. Тобто ні, я, звичайно, повинен був приймати її умови, коли вже погодилася з першого разу призначити побачення, хоч і з гарним чоловіком, але все-таки. Це рідко буває з порядними. Але що мене зупинило біля неї, чом я відкрив рота, пропонуючи познайомитись, як останній вуличний залицяльник?

Перед моїми очима юрмився барвистий літній натовп. Мабуть, усі поспішали з роботи додому. На тому кінці станції невтомні ескалатори з гуркотом робили свою справу, а тут блакитні поїзди ганяли поперед себе вітер.

— Андрію! — пролунав, та яке там — продзеленчав, продзвенів, про… не знаю, як сказати. Коротше, я почув біля самого вуха ніжний янгольський голос. І миттєво обернувся.

Дівчина, мабуть, одягла свою найкращу сукню — білу з кольоровим паском, з ледь прозорої тканини, що за нею вгадувалися обриси тіла та білизни. Туфлі на високому підборі, волосся розпустила по плечах — а тоді, здається, воно було заплетене в коси. Тобто я вже сказав, що у першу мить не впізнав її, але коли побачив очі… Як би це вам пояснити. Такі очі, що, знаєте, не можуть з’явитися на міській вулиці, а тільки в лісі, на галявині, під сонечком біля верби. Незаймана квітка Волині. Чи Полтавщини. До речі, звідки вона, ця квітка? Я при першому знайомстві встиг тільки з’ясувати, що кличуть її Оксаною і що приїхала вступати до якогось інституту, навіть не спитав до якого.

— Оксаночко! — радо вигукнув я і, зрозуміло, зараз же простягнув свою гвоздику.

Дівчина взяла, трохи зашарівшись. Я посміхнувся. Лелечко! Що то за сільська душа! А ви кажете — навіщо.

— Я за вами скучив, — щиро зізнався, посміхнувшись ще щиріше, і з задоволенням побачив, що дівчина зовсім опустила очі долу. — Ну як там ваші п’ятірки?

Боже, та вона від кожного слова збирається червоніти? Доведеться всю розмову брати на себе. Це ще диво дивне, що така взагалі погодилась на побачення — сільські дівчата, вони знаєте, як тримаються.

Але мені не відмовляють. Тобто взагалі. Це я не вихваляюсь. Це закон життя.

— Оксаночко, рибонько. На вулиці чудова погода, ви, мабуть, і самі знаєте. Посидьмо десь, погуляймо, я вам місто покажу.

Дівчина слухала мене, опустивши очі, і погойдувала квіткою в руках. От-от, саме так і треба, щоби не букет, а одна гарна квітка. З букетами хай студенти ходять. А тут, з одного боку, увага, ця квітка так пасує до вашого обличчя, а з іншого — недбало, без наголосу і (начебто!) ні до чого не зобов’язує. І на «ви», обов’язково на «ви», бо, по-перше, вона з провінції, хай вважає, що в місті всі на «ви» — ах ви, пані! — а, по-друге, мені подобається сам процес переходу: темне вино, кришталь — давайте вип’ємо «на ти» — і цілунок м’якими губами, п’янкими і п’яними. Шеф каже, що я гурман — може, й справді.

Я розписував дівчині свої пропозиції на вечір — звичайно, спочатку легкі, щоби не злякати — а вона слухала мовчки. І раптом:

— Стали тут!.. — якийсь недогризок, переповнений пивом і матюками, своєю брудною рукою відсунув мою сільську квіточку, притискаючи до бородатого бюста. Місця йому, бачте, не вистачило, щоб пройти. Оксаночка спала з лиця, а я, побачивши таке, впіймав недогризка за комірець:

— Поспішаєш? — і тільки-но він відкрив рота, щоби відповісти неввічливо, як я, смикнувши за комір вгору, вдарив. Зльоту. Недогризок впав досить далеко і, здається, все-таки щось собі розбив.

— Вбивають! — загорлали поруч. — Міліція!

Що за люди! Я взяв дівчину за руку:

— Оксаночко, поїхали звідси, вони не заслуговують дивитися на вашу красу.

І ми стрибнули в перший-ліпший поїзд якраз, коли на обрії замиготів формений кашкет.

— Обережно, двері зачиняються!

«Пш-ш-ш-ш».

— Хто пізно ходить, сам собі шкодить! — повчально мовив я.

— А ви сміливий! — вона на мене так подивилася, аж я пожалкував, що там був тільки один недогризок.

— Та… — я скромно потупився. Я і таке вмію.

Проте у всьому цьому був один недолік — ми віддалялись від машини в парку на цілу станцію. Доведеться вертатись.

— Захищати даму — мій обов’язок. Обережно, двері відчиняються! — пожартував я.

Поїзд загальмував біля платформи. Ми вийшли. На цій зупинці теж було людно. І чого це вдома не сидиться?

— Оксаночко, вам не здається, що тут нещодавно смалили курчат? — якийсь дивний запах стояв навкруги, наче справді пір’я палене чи ізоляція.

— Виходьмо з підземелля нагору, — я взяв дівчину під руку і пішов, пробиваючись у на товпі до ескалатора. Вона йшла мовчки, очевидь, тепер цілком покладаючись на мене. Що ж, треба визнати, що й від недогризків буває користь у певному розумінні. Вихід був далеко і, як годиться, з трьох стрічок ескалатора працювали дві. Як же звідси до машини дістатися, га? Доведеться пішки. Моя квіточка трималася за мене, а я говорив — здається, дурниці, та й що говорять у подібних випадках.

— Ні, це неможливо, вони тут і справді щось палять, — запах посилювався.

І щойно я це мовив, як на тому кінці станції почувся відчайдушний вигук:

— Горимо!!

— Га?! Що?! — люди на мить завмерли.

Я озирнувся.

— Ого!