Зоряний вуйко - Брати Капранови
Я озирнувся. Ти ба! Двоє з рокерів таки справилися зі своїми коняками і тепер щодуж тисли на газ, намагаючись знову вчепитися нам у хвоста. Завзяті ж, наволоч! Решта кудись завалилася, що навіть видно не було.
- Їдуть, — сказала Оксана.
Ну, це вже смішно. Якщо вп’ятнадцятьох ці цуценята ще могли на щось розраховувать, то удвох… Я навмисне дав їм зачепитися. Хай. І повів до центру, до провулків, де у мотоциклів більше переваг. Хлопці, певно, вже не думали про наслідки, їх цікавив сам процес. Мене ж, навпаки, він геть не цікавив, і я вирішив кінчати. Намацавши лівицею біля сидіння складану пружинну палицю, подругу босяцької юності, я знову відірвався під світлофором і несподівано поперек смуги рвонув у провулок. Кілька секунд у мене було. Виїхавши на щасливо порожній тротуар, я загальмував і, вхопивши свою зброю, вискочив на дорогу.
— Зачекай! — встиг на ходу крикнути Оксані.
Коли мої рокери вилетіли у провулок, я стояв просто серед їхнього шляху і виписував палицею у повітрі складні широкі кола. Вперед, козаки, сміливіш!
Ні, вони таки вміли триматися в сідлі, бо навіть так загальмувавши, не повбивалися, а тільки викресали з бруківки довгі іскри. Заревіли двигуни. Хтось заверещав на тротуарі, і мої переслідувачі зникли, немовби випарувавшись у повітря. Все. Алєс.
Я повільно склав зброю і повернувся до машини.
— Обережно, двері зачиняються.
В Оксанчиних очах відбивався захват. Та де там, це був не захват — захватище. Вона дивилася так, наче я на її очах розігнав роту американських командос, а не купку шмаркатих рокерів. Я посміхнувся. Знову закортіло закусити пальчика та знітитись. Повільно загарчав двигун. Бідолашна тачка, що не очікувала на таку гонитву, ображено порикувала. Нічого, красунечко, нічого.
— Оксано, ви не заперечуватимете, коли я на хвильку зазирну на роботу? Це тут недалечко.
Оксана кивнула з тим самим захватом в очах. Ет чорт, справді треба заїхати до екстрасенсів, подивитися, чи все спокійно, бо такий вечір…
— Заодно подивитесь, як у нас і що.
Взагалі, я дівчат на роботу не воджу. Досить їм і так. Але зараз у мене язик би не повернувся запропонувати зачекать у машині. Після всього.
— Так-так, — погодилася Оксаночка і знову подивилася на мене.
Гм, ну й очі! Але навіть задля таких очей ми щось надто… зарозважалися.
Мої екстрасенси повилазили зі своїх кабінетів, коли ми з Оксаною прочинили важкі двері. Просто як хробаки навесні. Може, в них щось сталося? У супроводі цікавих поглядів я швидким кроком попрямував до Аполідорового кабінету. Хазяїн уже стояв на порозі.
— Що таке?
Він мовчки зупинився своїми важкими очима на мені, потім на моїй супутниці.
— У вас щось трапилося?
Аполідор зробив крок назад:
— Заходьте.
Я глянув на Оксаночку. Вона стояла, скромно опустивши голову. Ну коли і тут щось…
Всадовивши мою супутницю біля столу, Аполідор так само мовчки взяв мене за руку і відвів у куток, за ширму, де приймає блатних.
— Де ти її взяв? — він кивнув у Оксанин бік.
— Що значить де взяв? Це моя знайома.
— Давно?
— Ні, а що таке, власне кажучи?
Аполідор просто виїдав у мені дірки своїми очима:
— Що у вас сьогодні сталося?
— Га?
— Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?
Я не зрозумів. Чого він вчепився?
— Ви гуляли з нею?
— Гуляли.
— Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?
— Траплялося.
Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.
— Що саме?
— Га?
— Що траплялося?
— А-а… — і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.
Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.
— Це все? — запитав Аполідор.
— Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.
— Та-ак, — мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. — Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд сильне.
— Та ну?
— Осьо тобі й ну. Я такого поля в житті не бачив.
— Сильніше за ваше?
— Безумовно.
Я ще раз озирнувся з-поза ширми. Ось вона яка, квіточка куцурубська.
— Так-от, Андрію, поле в неї дивовижне, але дике, розумієш?
— Як?
— Ну, неприборкане, — Аполідор суворо дивився на мене. — Тобі не здалося, що сьогодні було забагато пригод?
Забагато, ну він сказав. Цих пригод, як я зараз їх згадав, було б забагато і для місяця нормального життя.
— Не без того, — напустив я на себе розумність.
— Не без того… Тож бо воно і є. Ти розумієш, Андрію, мені здається, ти їй сподобався. — Я низав плечима. Ще б пак. — Їй сподобалось, розумієш, коли ти її захищав, рятував від чого-небудь, а вона тоді… ну, жінкам це взагалі подобається.
Я все не міг второпати, до чого він веде.
— Ну от. Але вона не просто жінка, а дуже сильна жінка. Її поле впливає на навколишні явища, на людей, на звірів, врешті, мабуть, і на неживі предмети… — Аполідор виглядав трохи розгубленим. — Це треба дослідити, розумієш. В неї таке поле, ну таке, що я й не уявляю, як його назвати. Це щось…