Зоряний вуйко - Брати Капранови
Взагалі мої справи у столиці дружньої держави вже скінчилися. Прикупити б іще чогось, і можна тікати додому. Сусіди по кімнаті десь загуляли, ну то й грець із ними, піду сам. Без них веселіше.
Я сполоснувся під краном і подавсь у місто на пошуки кращої долі. Чесно кажучи, я видивлявся собі комп’ютер. Двісті вісімдесят шостого, можна секенд-хенд, можна триста вісімдесят шостого, але тоді вже точно секенд-хенд, бо нового фінансово не потягну. Я вештався Варшавою добрих півдня, розуміючись з продавцями за допомогою свого бездоганного українсько-польського комп’ютерного суржику.
— Яка то є місткість цього харду? Штердесяць мегабайт? Осємдесяць мегабайт?
І ось нарешті я видивився його. У маленькій крамничці на краю міста на прилавку поруч із розваленим «Панасоніком» стояло те саме, що потрібно. Подряпане, незграбне якесь, але при цьому дешеве, при цьому триста вісімдесять шосте, із сопроцесором, шешцьдесяць мегабайт, тшидцять тши мегагерці, ВеГеА — самі розумієте. Ну дисковод не фуричить, але це ж дрібниці. І всього на наші гроші виходило долярів двіста п’ятдесять. Круто? Подерте воно, а дурні ляхи подертим гребують.
Намагаючись зробити скептичне обличчя, я роздивився свою знахідку і з виглядом прокурора вказував продавцеві на подряпані боки дисплея. Цвяхи вони їм забивали, чи що? Продавець у відповідь розводив руками — тому, мовляв, і таньо. Я глибоко зітхав, якнайдалі ховаючи в собі радісну посмішку — таньо воно таньо, звичайно, але… Продавець знову розводив руками.
Ні фіга собі таньо! Це ж просто на шармачка! Я нахилився, вдивляючись у навпрочуд ціле скло монітора, і побачив у ньому відбиток своєї особи. А за собою вітрину, а за вітриною… Я мало не обернувся, але потім отамував себе і просто міцно заплющив очі. На вулиці біля вітрини стояв білявий невисокий хлопець, дуже схожий… ні, просто той самий хлопець, що стріляв у мене з дрібного калібру.
Я розплющився і знову вдивився у темне екранне скло. Хлопець знадвору уважно спостерігав за мною — певно-таки за мною, бо більш тут спостерігати не було за ким.
Тут-таки з моєї голови вилетіли комп’ютери, харди та ВеГеА. Я посміхнувся якнайприродніше, виструнчився та повернув голову до вітрини. Хлопець миттєво зник за рамою. Швидкий.
Оце бракувало зараз дістати ще одну кулю у спину, на згадку.
Зробивши байдуже обличчя, проте не певний, що це до кінця вдалося, я попрямував до скляних дверей склепу й нібито несамохіть визирнув на вулицю. Хлопець випарувався у повітря. Позаду продавець забелькотів щось про знижку, але мені було не до нього. Що робити? Йти на вулицю? Еге ж. Сидіти тут у крамниці? І довго? Кликати поліцію? Мало мені халепи.
Дідька я йому здався?
Обережно прочинивши двері, я зробив крок і на мить завмер, немовби вагаючись, чи не повернутись. Так, оно він стоїть за телефонною будкою. Далеченько. З такої відстані та з такого калібру… В голові знову замерехтіли думки. Чи давно він мене пасе? Якби давно, встиг би давно і стрелити. А чом не стріляв? Я зробив другий крок і обернувся, готовий за першим підозрілим шурхотом впасти долі. Але хлопець не рушив зі своєї схованки. Боїться людей? Ну так, звичайно, вчора на площі не боявся, а зараз раптом і злякавсь. Класний чувак. Я відпустив двері і поволі пішов вулицею, намагаючись не показати, що помітив його. А він, певно, пішов за мною.
Аби ви знали, як це неприємно — йти і кожної миті очікувати пострілу у спину. А що було робити? Ні, певно-таки він мене зранку пасе, і вже давно вистрелив би, якби хотів. Як учора. Але вчора — то вчора, а сьогодні — то сьогодні. І що далі я йшов, то більше заспокоювався. Судячи з усього, хлопець стріляти не збирався. А що ж тоді?
Потрошку я сміливішав, почав зупинятися біля вітрин і розглядати шмаття, косячи оком на свого конвоїра. Хлопець, немов прив’язаний, товкся ззаду. Був він невеличким на зріст, худорлявим, морда порепана, сам у сіренькій курточці. Руки весь час тримав у кишенях, і от саме ці руки в кишенях найбільше мені не подобались. Що в нього там? Пістоль? Звичайно. Не з коцюби ж стріляв. Але чом сьогодні мовчить? Біс його знає.
Але загалом хлопець не справив на мене великого враження — якби не оці кишені, одним пальцем розчавив би. І я почав тинятися по крамницях, де велелюдніше — відчиняв усі підряд двері, порпався у скирдах одягу, щось показував продавцям і псував повітря своїм жахливим суржиком. Хлопець, звісно, чекав на вулиці, сховавшись за деревом або телефонною будкою. Я йшов далі — і він за мною, так само не виймаючи рук із кишень. І як я його раніш не помічав? Хоча насправді помітити стеження можна тільки якщо знаєш, що воно є.
Я не хотів відриватись від переслідувача — бо небезпеку краще завжди мати на очах. Невідомо, що він утне наступного разу.
Ми чвалали далі містом.
Так вийшло, що цей день я мимоволі провів із величезною користю. З нервами трошки, але коли б іще оце зібрався по шмаття? А так купив матінці кофтину, батькові на машину тендесенде, Гальці бюстгальтер. Класно пройшовся. Я навіть трохи звик до цього білявого за спиною, певний чомусь, що хлопець чекає, поки потрапимо у тихий закапелок. А саме таких закапелків я старанно уникав. До речі, тут, у місті, дещо можна було купити навіть дешевше, ніж на стадіоні.
Коли сонце почало хилитися долу, я зайшов до бару і з’їв там на підвечірок добрячий шмат піци, подумки глузуючи зі свого переслідувача, що мусив був стояти за рогом, певно, голодний як собака. Я напхав у торбу іще пиріжків, і тепер з повним шлунком та торбою відчув у душі цілковиту гармонію. Ще б чарочку перехилити, і тоді можна іти до білявого брататися.
Я вийшов на вулицю. Мій вартовий чатував, як завжди, недалечко. Тепер я повів його на трамвай, поки було щось видно і трамваї геть не спорожніли. Сумка з дарунками приємно відтягувала плече. Я стояв біля водійської
