Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

— А навіщо мені новий «бюїк»?

— Гаразд, де контракт, що його надіслав вам Брюкер?

— Там, на столі, поряд з вашою склянкою. Я його вийняв, коли довідався, що ви прийдете.

— Подивимося, — Голдстейн простяг руку. Але замість того, щоб узяти папір, подивився на Севіллу, звівши брови. — Нумо, — повів далі він, беручи в руки контракт, — ознайомимося з оцією пам’яткою безчестя. Але ще не читавши її, вітаю вас, бо ви маєте нюх і не підписали її, — він заглибився в читання. — Боже мій, який шахрай! — гримнув він перегодя.

— Шахрай? — перепитав Севілла. Голдстейн зареготав:

— Ні, ні, не буквально, не розумійте це буквально. Він шахрай, якими взагалі є поважні ділові люди, цебто він вас обкраде, але в дуже благорозумних межах, А втім, це добрий видавець, динамічний, відважний. Ви, Севілло, в добрих руках. Міс Лафей, чи дозволите скористатися вашим телефоном?

— Я принесу його вам, — відказала Арлетта. Вона повернулася хутко, за нею на червоних кахлях змійкою звивався білий шнур. Голдстейн зміряв її поглядом: «Принадна пташка й, звісно, благородна. То буде вельми чудова пара». — Я зателефоную цьому розбійникові, — промовив він, підморгнувши оком, і затис у кулачищі телефонну трубку.

Час спливав якось надаремне. Вони мовчали, замкнувшись у самозабутті. Голдстейн телефонував Брюкерові, ось і все. Севілла подивився на Арлетту й усміхнувся їй, а вона йому. Голдстейн дивився на них обох порожніми, невиразними очима. Севіллі здалося, що безперебійне життя, сповнене надмірними припливами, емоціями, думками, прожектами або страхами, потайки зупинилося якоїсь нікчемної миті, бліде, безбарвне й беззмістовне.

— Брюкер? — гримнув Голдстейн могутнім голосом, i життя знову забило джерелом. — Брюкере, з вами розмовляє Голдстейн. Я телефоную вам з приводу Севілли. Так, я його літературний агент. Не впадайте зразу у відчай, друже мій. Ха, ха! Що ж бо ви, я так само поважаю вас. За півроку він передасть вам рукопис. Звичайно, він писатиме сам. Цей чолов’яга сповнений енергії й розуму, турбуватися не треба. З нашого боку все гаразд, чого не можна сказати про ваш контракт. Слухайте, що я вам казатиму: ми залишаємо за собою всі права на попередні публікації й наступні перевидання книги, всі права на переклади й екранізацію. Ви? Ну що ви! Вас жаліти не треба, ви маєте права на поширення книги в Америці, Англії, Канаді, Австралії та в усіх інших англомовних країнах. Це зовсім не дрібничка!.. По-друге, наш гонорар зростає до п’ятнадцяти відсотків. Ні, пане, ні, п’ятнадцять — це останнє й остаточне слово. Кажу, п’ятнадцять — вісім і сім. І, звісно, з розрахунку не такого вже жалюгідного, як оці п’ятдесят тисяч доларів, що їх ви пропонуєте. Що, що? Кажу, жалюгідного. Сто? Та що ж бо ви, Брюкере, давайте говоритимемо серйозно. Хай вас це не здивує, я кажу, що не хочу ваших сто тисяч доларів. Не хочу! Я копаю їх геть від себе ногою, плюю на них, чхаю на них, якщо хочете знати. Ні, Брюкере, ви не матимете цієї книги за свої жалюгідні, недогризені, злиденні сто тисяч доларів! Брюкере, я чхаю на них. Скільки хочу? Нарешті! Браво! Я хочу двісті…

Голдстейн прибрав од вуха трубку, затулив правицею мікрофон, подивився на Севіллу й промовив звичайним гоном:

— Він репетує, наче причинний. Та все, що він каже, пусте. Він уже вирішив дати їх мені. То лише за професійною звичкою він продовжує впиратися.

Севілла насупив брови:

— Але ж сума справді величезна!

— Ще б пак! — відповів Голдстейн. — Лише в англомовних країнах ви одержите понад два мільйони доларів гонорару. А щодо Брюкера, я навіть не наважуся сказати, які на нього чекають прибутки, — він приклав до вуха трубку. — Перепрошую! Ні, нас не перервали. Вислухайте, Брюкере, ви марно забираєте в мене час, забираєте його у Севілли, в себе. Кажу, двісті! Ви вже погодилися? Коли? Щойно? Чудово! Надсилайте Севіллі новий контракт, і він поверне вам його негайно. Кажу, негайно. Я цілком гарантую. Не завтра, в понеділок, коли ваша ласка. В понеділок я зроблю собі цю радість.

Голдстейн поклав трубку, опустив долоні на стегна, обвів очима Арлетту й Севіллу. Сам виглядав гордий і втомлений, краплі поту вилискували на його чолі. Тяжко зітхнув, мовби лише-но виконав якусь фізичну роботу.

— Тьма-тьмуща грошей! — промимрив згодом Севілла. Голдстейн подивився на годинника й підвівся.

— Севілло, скажу вам, не нехтуйте моєю порадою. Це цілком серйозно. Як тільки Бркжер виплатить вам аванс, купіть великий дім із садочком і в цьому садочку спорудіть собі протиатомне сховище. Щодо мене, то я нещодавно вже це зробив. У мене складається враження, що ми гігантськими кроками наближаємося до дуже брудної погані світового масштабу.

— Зараз задоволений собою Голдстейн якраз вечеряє в своєму літаку, — промовив Севілла засміявшись.

— Він симпатичний, — озвалася Арлетта. — Мені вельми сподобалася його телефонна розмова з Брюкером.

Напівлежачи на гойдалці, Севілла дивився, як Арлетта подавала на стіл вечерю: шинку, салату-латук, фрукти. З обох боків до стола були винахідливо припасовані лавчини, їх можна було підняти тільки разом з ним. Стіл змайстрований з товстих дубових дощок, що почорніли під дощами й потріскалися від сонця. Севілла вдоволено дивився на нього: міцний, сільський; потемнів за своє тривале перебування просто неба на цій терасі, де він стоїть усі триста шістдесят п’ять днів на рік і де колись він скінчить своє існування, ні разу не пересуваючись далі, як на кілька метрів у тінь ополудні й надвечір — на сонце. Добре відомо, що за сприятливих умов дуб може існувати понад шістсот років. «Господи, скільки поколінь людських він переживає! Яке коротке людське життя! Ми зникаємо, мов ті комахи: ходимо сюди-туди, працюємо, телефонуємо, закохуємося. А час спливає, мить за миттю, хвилина за хвилиною, невблаганно наближаючи той момент, коли я сконаю на своїх забруднених простирадлах. Мене пробирає мороз під шкірою від однієї лише думки про це. І найневірогідніше те, що ми вдаємо, ніби забули про все. Замість того, щоб стогнати зі страху, ми живемо, мовби нічого й не відбувається. Та ні, що там! Ось і ми тут, дуже мудрі, спокійні, енергійні, сповнені оптимізму,