Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль
Побоювання, висловлені Попом, знайшли свій занадто трагічний вияв невіддалік від найзнаменитішої місцевості Сполучених Штатів, 22 лютого пан і пані Фуллери, вчителі середнього віку, що перебували в весільній подорожі до Ніагарського водоспаду, скінчили життя самогубством, ковтнувши в готельній кімнаті зайву порцію снодійного. Вони пояснювали свій вчинок у цидулці, яку поклали під подушку. «Повідомлення, — писали вони, — що дельфіни розмовляють, довело нас до відчаю, в цій новині ми почули похоронний дзвін по пануванню людини в світі». Суд присяжних ухвалив, що, здорожившися й перебуваючи в нервовому збудженні від медового місяця, вже немолоде подружжя з’їхало з глузду.
* * *До честі американського народу, навіть тієї лихої години, коли з’являлися ці негативні настрої, люди доброї волі заходилися вже захищати права дельфінів і вимагали поліпшити їхні умови існування.
Група психологів домоглася в державного агентства дозволу порозмовляти кілька годин з Бі й Фа, яких доставили з цією метою да флоридського басейну. Потім вона провела спостереження в різних океанаріумах з їх німими братами. Психологи склали звіт, уривки якого потрапили на сторінки газет і глибоко вразили громадськість.
«З наших розмов з Бі й Фа, — писали психологи, — ми зробили висновок, що ці двоє дельфінів володіють словниковим запасом, знаннями й інтелектом середнього американського тінейджера[41], з тією різницею, що вони не вдаються до жаргону й розмовляють правильною англійською мовою. Природний розум німих дельфінів, судячи з їхньої поведінки, цілком очевидний, лише вони не мають засобів до його виявлення. Ми вважаємо, що взаємовідносини людини з дельфіном, якими добрими вони не здавалися б у океанаріумах, повинні розвиватися в напрямку великого рівноправ’я. Приязнь, що її мають дресирувальники й обслуговуючий персонал до дельфінів, справді, велика й нерідко зворушлива, проте вона приховує в собі відтінок поблажливості, а це свідчить, що упередження, які виникають у стосунках людини з твариною, не стерлися. У професора Севіллн, навпаки, стосунки з дельфінами чудові. Либонь, саме завдяки своїй глибокій гуманності й відсутності будь-яких упереджень професор Севілла й досяг із Бі й Фа таких гарних успіхів.
У всіх басейнах, які ми відвідали, дельфінів годують добре, — йшлося далі в звіті. — Непогане й медичне обслуговування. Однак слід побажати, щоб умови їхнього життя були кращі, бо перебування дельфінів у тісному середовищі впливає на їх душевну рівновагу. З цього приводу ми хочемо наголосити, що в ніякому разі басейни не повинні бути круглі, бо в дельфінів виробляється звичка кружляти колом, та сама звичка, що притаманна диким звірам, замкненим у клітці, котрі безугавно никають із кутка в куток. Краще їх тримати в прямокутних басейнах, один бік яких досягав би ста метрів — мінімальної довжини, необхідної для досягнення швидкості, що принаймні створювало б враження волі. Проте найкращим засобом від комплексу ув’язнення, беручи до уваги виняткову лояльність дельфінів до людей, слід час від часу випускати їх у відкрите море, щось на зразок солдатських короткочасних відпусток».
Майже одразу ж «Асоціація американських матерів» опублікувала цілий ряд міркувань, що звучали приблизно так само. «Оскільки дельфіни розмовляють, — заявляли матері, — ніхто більше не повинен поводитися з ними як з тваринами. Отже, яке право має доктор Ліллі та інші вчені встромляти електроди в черепи цих істот? Яке право мають директори атракціонів примушувати їх працювати безкоштовно й без нормованого часу, мов циркових тварин? І чому ці директори силоміць нав’язують дельфінкам партнерів, тоді як на волі, в природному середовищі, дельфінки вибирають їх на свій смак?»
* * *Що ж до реагування різних церков, то їх слід віднести до найвеликодушніших за характером і найглибших по суті порушених питань, бо від них залежав майбутній статус дельфіна в людському суспільстві. Перший порушив це питання пастор-євангеліст Ліїд у статті «Борг Йони», що наробила чимало галасу. Ліїд закликав звернути увагу на те, що дельфін належить до родини китових. А кит (або, достоту кажучи, кашалот) проковтнув Йону. Хіба не вартий уваги той факт, що кит, кажучи просто, не потрощив Йону своїми жахливими щелепами? Він не перетворив його також на кашку за допомогою м’язів і соків свого шлунка. Черево кита стало для Йони сховищем, а не домовиною. І за кілька днів кит відпустив Йону на волю цілого й непошкодженого, здатного виконувати завдання, що чекали на нього. Таємниче й провіденціальне зближення китоподібних і людини!
Ліїд писав, що ці думки виникли в нього, коли він читав звіт про прес-конференцію від 20 лютого, йому здалося, що людина ще не віддала свого боргу вдячності китоподібним, бо останні з давніх часів відзначені печаттю провидіння, як зовсім інші для людини істоти. Ліїд писав далі, що він ледь не знепритомнів, коли на запитання одного журналіста Фа запитав з властивою йому відвертістю й безпосередністю: «Хто такий бог?» Якого християнина, запитував Ліїд, не вразило б прикре почуття за таку, необізнаність? Звичайно, журналіст відповів, як міг, але єдиною дійовою відповіддю — Ліїд не боявся цього сказати — було би залучити дельфінів до слова божого. Бо запитання «Хто такий бог?» продиктоване не банальною допитливістю, що а людина здатна вдовольнити, залежно від її волі. Це запитання: «Хто такий бог?» — уже саме є духовною нудьгою. Коли Фа, як усе це підтверджує, розумна істота, він здатний запричаститися до таїнств віри.
Однак у багатьох пасторів-євангелістів, як і пасторів інших сект, відчайдушна теза Ліїда не забарилася викликати нарікання й заперечення. «Звичайно, —
