Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

Американське військово-морське міністерство й державний департамент з гарячковим нетерпінням чекали відгуків з Радянського Союзу на прес-конференцію 20 лютого. Ці відгуки з’явилися за двома заходами й з великими проміжками часу — в усякому разі так здалося нетерплячим спостерігачам.

23 лютого, за три дні після прес-конференції, уряд СРСР у дипломатично ввічливих тонах привітав уряд Сполучених Штатів, американських учених і американський народ із «чудовим успіхом», що його вони досягли в зоології.

Відтак, 2 березня редакційна стаття в «Правде» знову порушила проблему дельфінів. Це було зроблено в дбайливо обміркованих виразах. Радянські вчені, повідомлялося в статті, вивчають дельфінів уже багато років і досягли чудових результатів[47]. Автор статті писав із захопленням про досягнення дельфінів професора Севілли, однак з його слів зовсім не випливало, що радянське дельфінознавство бодай трохи відстало від американського дельфінознавства. «Правда, — писав наприкінці автор, — порівнювати тут нелегко, бо радянська програма вивчення дельфінів відрізняється за метою й методами від американської програми. На противагу американцям, цим жертвам традиційно індивідуалістського мислення, розвинутого капіталістичним «struggle for life»[48], які зосередили зусилля на одному чи двох дельфінах і перетворили їх на своєрідне диво, наші вчені прагнуть перейти прямо до масового прищеплення дельфінам культури. Вони досягли певних успіхів, застосувавши спрощену систему спілкування, завдяки якій підкорили собі сотню дельфінів у Чорному морі. Віднині ці дельфіни цілком успішно використовуються в рибальстві».

— Боже мій! — вигукнув Лоррімер, коли Адамс приніс йому переклад цієї статті. — Ми ні на крок не просунулися вперед. Що означає «вони досягли певних успіхів»? А що таке «спрощена система спілкування?» У мене так само спрощена система спілкування з моїм собакою, але це все ж таки не мова. Негідники, роти в них застебнуті на всі ґудзики, як і їхні мундири!

Голдстейн, про приїзд якого попередив Адамс у п’ятницю, 5 березня, прибув до дачного будиночка в суботу пополудні. Він високий на зріст, широкоплечий, з міцними грудьми, з-під відкритого коміра сорочки в нього визирали пасма рудого й сивого волосся. В нього м’язиста шия, Грубі риси обличчя, войовниче підборіддя. Через свого пишного, кучерявого, посивілого чуба з виду скидався на старого лева. Голдстейн наближався до тераси дачного будиночка якось боком, його великі мускулясті ноги в черевиках, здавалося, щоразу підстрибували, блимаючи товстими каучуковими підметками. Він злегка нахилив голову вперед, від чого ще виразніше вималювалися круглі плечі. Лукавими голубими очима розглядав Арлетту й Севіллу.

— Моє прізвище Голдстейн, — заговорив він дзвінким голосом, простягуючи Севіллі свою широку волохату руку. — Я і є той лихвар, що віднині забиратиме у вас десять відсотків від усіх ваших гонорарів. Міс Лафей, познайомитися з вами — то велике щастя. Ви чарівної вроди, ще величніша й принадніша, ніж на фотографіях. Викапана Марія Манчіні. Зрозуміло, ви знаєте, то була красуня, що її кохав Людовик XIV.

— Голдстейне, — засміявся Севілла, — марно намагаєтеся приголомшити Арлетту своєю ерудицією. Журнал «Лайф» уже встиг порівняти її з Марією Манчіні. Марно й залицятися до неї, за тиждень я одружуся з нею. Ліпше сядьте й випийте чарку.

— Ви одружуєтеся з нею? — запитав Голдстейн, опустившись у білий лакований фотель, що аж зарипів під ним. — Коли ви розраховуєте закінчити книгу про Бі й Фа?

— Сподіваюся, за півроку.

Голдстейн бадьоро підвів голову, його сивий вилискуючий чуб ореолом облягав голову.

— Що ж, братику, — промовив він, плеснувши долонею Севіллу по плечі, — вам треба також одружуватися за півроку, тоді, коли виходитиме в світ ваша книга. Зараз вже бачу заголовки в газетах:

PA WEDS MA![49]

Севілла й Арлетта засміялися, Голдстейн почервонів.

— Яка реклама! Люди закохуватимуться в вас, Севілло. Ви дуже видатна особа. Вони сподіваються, що ви одружитесь з грошовим лантухом. І вони зворушаться до сліз, коли довідаються, що ви одружуєтеся з друкарочкою, яка не має ні копієчки.

— А я не друкарочка! — озвалася Арлетта.

— Ну, що ви, — сказав Севілла, — вона має купу дипломів, а її батько — неабиякий ділок у страховому товаристві.

— Знаю, знаю, — мовив Голдстейн, — ви думаєте, що я не ознайомився з вашими біографіями перш як іти сюди. Я не кажу вам того, що є, а те, що писатимуть газети. Вся Америка розчулиться дізнавшись, що Севілла одружується із своєю секретаркою замість того, щоб піти до шлюбу з пані Машін-Шпрум — королевою сталі.

— На жаль, — заперечив Севілла, — й мови не йтиме про те, щоб чекати до виходу книги, ми одружимося за тиждень.

Голдстейн знизав могутніми плечима й насупився.

— Вислухайте, я не хотів би видатися вам погано вихованим, але…

Севілла підвів руку й засміявся:

— Не перевтомлюйте себе.

Голдстейн підніс склянку віскі до губ і став пити. Севілла заздрісно подивився на його руку: широка, м’язиста, з вельми довгим вказівним пальцем. Вона не просто тримала склянку, а, так би мовити, заволоділа нею. То була рука людини, яка зовсім невимушено поводилася в світі речей. «Я втратив цю безпосередність», — мислив Севілла.

— Голубе мій, — поставив Голдстейн склянку, — якщо я маю опікати ваші фінанси, то треба довіряти мені. Адамс сказав, що за два роки на вашому рахунку в банку назбиралося п’ятнадцять тисяч доларів, і ви зовсім нічого з ними не робите. Ганьба! Вклавши п’ятнадцять тисяч доларів за десять відсотків у якусь справу, ви мали б за два роки три тисячі доларів прибутку. Цебто мали б за що купити