Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко
Він скоро полетить до Дюлії. Колись він щиро, по-дитячому любив її, горбатеньку… Як це було давно. Тоді ще мама була жива. Батьки завжди брали Омбре із собою, коли «Мельпомена» відпускала їх на місяць чи два. Вони відвідували земних друзів… Дюлія — дочка давнього батьківського приятеля. Яка вона зараз? Йому ще не показали її фотографії. Але так треба. Принцип «Мельпомени». Актор — завжди першопроходець навіть при найжорсткішій режисурі.
— Вас ніщо не хвилює…
Срібляста рідина огортає тіло, прохолодна рідина, липка рідина, красива пекуча магма, задуха і прохолода водночас…
— Розслабтесь, Омбре… Все йде, як належить… Лишилось кілька хвилин. Зараз вами займуться наші гримери і працівники корекційного центру. Бажаю вам успіху!
Організм перебудувався.
Ось уже настала мить — відчув легкість тіла, ефірну легкість, коли можеш вільно летіти у просторі, долаючи величезні відстані, ширяючи поміж зір безкрилим птахом. Космічний добродій.
Благовісна мить. Ніби передчуття щастя. Може, справді треба частіше «літати», більше працювати? І тоді ці щасливі хвилини…
— Ось ваші документи, Омбре. Ось ваш одяг. До зустрічі. Бажаю вам успіху.
Він приземлився вдало, без будь-яких пригод з’явився на дніпровських схилах і декілька хвилин просто сидів у затінку золотолистих кленів, переконуючись, що все гаразд. Такий собі ошатний бородань у строгому сірому костюмі з елегантною валізкою в руках.
Врешті він піднявся з землі і, усміхаючись земному сонцю, почав опускатися ситаловою стежкою до набережної. Вийшов до Дніпра і зупинився біля масивного парапету, теплого на доторк від променів сонця, знайшов поглядом вільну лавочку і зручно вмостився. Треба було уважно ознайомитися з остаточною програмою режисера, зі своєю восьмою за життя самостійною роллю. Сприйняття конкретних деталей повинно відбуватися вже в «новому» тілі. На «Мельпомені», як часто казав Моріс, всі відчуття і усвідомлення суті — романтизовані, раціоналізовані, драматизовані, традиціоналізовані і театралізовані.
Омбре сидів на лавочці більше години. Врешті вимкнув бібліоскоп, заховав його до валізи.
Легкий вітерець і лагідне осіннє сонце.
«Хто ж ти є в цьому світі, Омбре, син Кароля? Що тебе мучить? І навіщо милій, колись горбатенькій, а нині цілком здоровій і красивій Дюлії візит космічного актора? Хай навіть людини, з якою не раз бавилась в дитинстві, хай було їй тоді з Омбре легко й весело… Але навіщо ці мудрі дійства-метаморфози, вторгнення в духовний світ хай навіть і з найблагішими намірами? Для того, щоб людині було добре, треба лише одне, щоб все було добре…»
«Шановний Омбре, — пролунав у свідомості голос. — Ви не забули, задля чого ви прибули на Землю? Ви вже добре ознайомилися зі своєю роллю? Вам дозволені будь-які доповнення, які не входять до формальної програми, але ні в якому разі не дозволені звичні для вас самокопирсання, рефлексії… Ви мене розумієте?»
Омбре рвучко підвівся:
«Пробачте. Я зайвий раз даю підстави вважати себе поганим актором?»
«Ні. Ви просто даєте підстави нагадати вам, що вже вечоріє».
Проминувши масивну тумбу-опору, він здалеку побачив хлопчика. Років одинадцяти підліток хвацько бігав під великими тентами-грибками, де гомонів розмаїтий гурт: їли-пили-розмовляли, а малий метушився, мов біокібер, поміж столиками, щось приносячи, щось забираючи.
Омбре підійшов ближче до літнього експрес-павільйону.
Йому чомусь захотілося порозмовляти з тим хлопчиком, але не знаходилося приводу. І тому він зупинився біля стовбура старого розлогого каштана і матеріалізував звичайнісінький велосипед. Повів веломашину віадуком до павільйону.
Зупинився біля одного із столиків. Як і сподівався, малий відразу опинився біля нього.
— О, а чому ви з веломашиною? У вас немає гравітольота? Чому?
— Я просто хочу попрацювати трохи фізично. Розумієш?
— Чому б не розуміти. Ви кажете, як моя мама. — Кучеряве, давно не мите волосся, кирпатий ніс і величезні блакитні очі. — Я і сам люблю працювати фізично. Але ж я іще дитина. А ви хіба дитиною не напрацювались? Вам іще хочеться? Мені мама, вона тут на кухні працює, щоденно повторює, що коли людина не працює фізично, то вона нічого не варта… Моя мама біокіберів органічно не переносить, вона каже, що біокібери забирають наше здоров’я. Я не можу не вірити своїй мамі. Вона в мене дуже добра, і вона мене за двох любить, бо тато три роки тому не повернувся з рейсу. От я і слухаюсь маму, як можу…
Омбре усміхнувся:
— Ким ти хочеш бути, коли виростеш?
— Тільки пожежником. Я ось недавно передачу по відику дивився про те, як багато пожежники людей і просто матеріальних цінностей врятували. Пожежі зараз рідко бувають, я це знаю. Це мені до вподоби. Сидиш собі, відпочиваєш чи ще щось робиш… А вогню я зовсім не боюся. Це точно, минулого місяця рудий Кріліц мені комбінезон підпалив, але я відразу зумів погаситися. Я навіть йому пику не набив. За що його бити? Для мене то було життєве випробування. Скажіть, а у вас дочка є?
— Немає.
— А ви так на одну дівчинку схожі. Мені чомусь здалося, що ви її батько.
— Чим же я на ту дівчинку схожий? Хіба бородою?
— Таке скажете… Очі у вас схожі. Дивитесь ви якось однаково. І розмовляєте подібно… Ой, пробачте, он мама гукає. Щось їй допомогти треба.
І малий побіг.
Відійшовши від павільйону, Омбре перетрансформував веломашину справді на гравітольот і знявся у повітря. Летів уздовж Дніпра. Було дуже приємно знову бачити Землю, зелені схили, відчувати лагідність проміння осіннього сонця…
Коли Омбре зайшов до помешкання Дюлії звичним «космічним» способом, якусь мить утримував себе невидимим. Він одразу відчув, що Дюлія вдома і що вона сама, хоча з вітальні й долинали голоси. То
