Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко
— Так, він врятував нас, а я врятувала його, — безбарвним рипучим голосом проказала жінка. — Він тоді очолював Повстанську армію… — якось одноманітно й завчено говорила Віолетта. — Я знала, кого насамперед виносити з пожарища… Але я ніколи не думала, що він виявиться таким дурнем…
— Облиш, Віолетто… Ти колись дуже прагла слави, а я виявився не тою людиною, щоб… Одне слово, ти ж давно погодилася, що слава — це марниця.
— А певно ж — що таке слава? З неї обіду не зготуєш і під голову її не покладеш. Але в мене ще є здоров’я, і я вмію чекати. — І раптом жінка рвучко підхопилася і крикнула просто в обличчя Омбре: — Ви хіба не бачите, космічний акторе, з ким ви розмовляєте? Який він герой? Так, його звати справді Віктор Ротків, але він просто однофамілець… Він уже геть на біоблоках та стимуляторах, і ніхто вже не дозволить йому генну перебудову, бо для людства він нічогісінько не вартий… Такий собі благуватий Віктор, мій братик… — Тіло жінки істерично затіпалось. — Космічним добродієм він справді усе життя хотів бути, і роль героя собі вигадав… А я йому підігрувати мушу. Він змушує і мене грати роль тієї Віолетти. Як мені це набридло!
— Навіщо ти так, Віолетто? Мені боляче…
— Ходімо додому!
Омбре відчував себе украй ніяково. Він не знав, як йому повестися.
Але раптом прийшло осяяння. Часу все зважити не було. Був тільки час діяти. Непомітно увімкнувши зв’язок із Центром термінової матеріалізації, він подумки віддав наказ.
Сліпий почав спроквола підводитись, жінка штурхнула Віктора Ротківа під бік, але раптом злякано вклякла:
— Ой, що то таке? Погляньте… Ще вчора… Ще годину тому там нічого не було… Якийсь величезний пам’ятник…
Жінка побігла стежкою до центру невеличкого майдану у сквері, де раніше був крихітний фонтан, а зараз… Омбре знав: там нині — сім фігур (але чому саме сім?) різного віку й у різних вбраннях, але всі схожі на Віктора Ротківа, красивий візерунчастий постамент. І напис: «Вікторам Ротківим нашої планети з вдячністю».
Жінка збентежено повернулася до лавочки.
— Вікторе… Там… Пам’ятник вам — Вікторам Ротківим планети… Як вони всі схожі на тебе, Вікторе…
Жінка тихо розплакалась.
Коли наступного дня Омбре зайшов до помешкання Дюлії, Леопольд стояв посеред кімнати. Дюлія плакала. Вона впала на груди Омбре і прошепотіла:
— Ти подивися на нього… Він почав рости… Леопольд уже не проходить у двері…
— Це найрадикальніший спосіб уникнути моїх вечірніх прогулянок. Я мушу більше бувати з тобою, Дюліє. Я останнім часом мало приділяю тобі уваги, — сказав Леопольд. — Я вирішив трохи вирости, щоб не було спокуси… Я вже просто не проходжу у двері… Тобі зі мною важко було? Я тебе мучив? Пробач. Скоро все буде гаразд…
На очах Дюлії бриніли сльози.
Омбре дивився на Леопольда, на його незграбні рухи посеред кімнати, слухав його слова, і пригадалися йому чомусь старовинні музичні скриньки… Коли він уперше побачив їх в одному музеї, зачудуванню просто не було меж. Любовно збережені поколіннями науковців, скриньки ще могли подавати голос. Реставратори навіть переконували всіх, що звучать вони краще, ніж у далекому минулому. Примітивні, чудернацькі і так любовно виконані плетива шестерень, черв’ячків, зубчиків, дірочок, пружин, дисків… Чудо майстрів минулого тисячоліття… Нині вже важко здивувати чи розчулити людство…
Холодильник Леопольд стояв посеред кімнати і розмірковував:
— Ти гніваєшся на мене, Дюліє, але я не завжди можу збагнути, в чому ж моя вина… Я з кожним днем стаю все досконалішим, але з кожним днем я все більше дратую тебе. Чому так? Мені боляче, Дюліє. Я хочу завжди бути з тобою, але скажи, яким же ти хочеш мене бачити?
Омбре намагався притамувати хворобливу усмішку. А сльози здушили його, як і колись давно в музеї старовинних музичних інструментів-скриньок. Але тоді він плакав від усвідомлення наївної досконалості древніх, котрі вміли і відчували набагато більше, ніж знали й розуміли. А нині він ледь стримував сльози, бо кожною клітиною єства відчував — не може бути мірилом людських потреб рівень людських можливостей. Ось стоїть посеред кімнати Леопольд, чудо майстрів сьогодення. Він вже здатен розуміти страждання і любов, але ніколи не відчує власної досконалості…
— Омбре, поясніть мені, чому так рідко приходять хвилини спражнього щастя, хвилини розуміння власної досконалості? Дуже рідко. А мені здається, що мисляче створіння має бути завжди щасливим. Чи не так?
— Замовкни, Леопольде!
— Я тебе мучу, Дюліє? Але чому? Скажи, яким ти мене хочеш бачити, і я таким стану… Я все зроблю заради тебе.
Дюлія плакала.
— Омбре, любий Омбре, я хочу бути актрисою. Я навіть на регенерацію погодилася тільки тому… Я хочу бути такою, як ти…
Крізь сльози Дюлія кумедно ліпила слова, які просив її сказати дядько Моріс.
— Я хотіла і хочу грати разом з тобою… Я розумію — в тебе є Віолетта. Я багато про тебе знаю. Але ж ми змогли б на сцені зіграти роль людей, котрі люблять одне одного… Я більшого й не бажала б…
— Я також хочу бути актором, — ображено озвався Леопольд. — Я гратиму будь-яку роль заради тебе, Дюліє.
Дюлія знову нестримно плакала.
Леопольд раптом застиг посеред кімнати, а по довгій паузі важко проказав:
— Дюліє, я був свідком твоєї розмови з директором «Мельпомени»… Але не про це я хочу зараз сказати… Я хочу сказати, що усіх вас, людей, життя навчило дивитися у вічі іншим відкрито, навіть тоді, коли ви відверто брешете, бо всі ви переконані, що брешете ви задля користі якоїсь великої справи… А я так не можу… І, мабуть, це дуже погано… Пробач, Дюліє… Я більше не буду тебе
