Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

— З тобою розмовляв Моріс? — запитав Омбре. — Справді?

— Так… — винувато мовила Дюлія. — Дядько Моріс часто дзвонить, запитує про мої справи, настрій…

А Омбре раптом розсміявся:

— Залишається подякувати йому за те, що ми зустрілися з тобою через стільки років.

— Я справді хочу бути акторкою. Це правда. Правда! — припала до грудей Омбре. — Ти не подумай нічого поганого, Омбре. Я просто не здатна брехати… Віриш мені?

— Вірю. Ти будеш артисткою, Дюліє… Ти дуже красива… І я справді хочу тобі у всьому допомагати…

Він зупинив машину край дороги, вимкнув двигун, але не поспішав виходити з кабіни. Хмара куряви навколо новенького «Гудзона» поволі розвіювалась. Кілька хвилин він сидів за кермом, заплющивши очі. Врешті, не кваплячись, розгерметизував салон і прочинив дверцята. Зіскочивши на землю, обережно здолав кількаметрову смугу запилюженої трави й дістався до магістралі. Сонце пломеніло, проте спечно не було. Від моря тягло прохолодою.

Забачивши машину, з триповерхової споруди, схожої на маленький старовинний палац, над яким тріпотів прапор міста Лімноли (контури трьох гравітольотів на блакитному тлі), вийшов черговий, на ходу застібаючи ґудзики світлого полотняного френча.

— Ви до нас? Раді вітати. Філарет, — відрекомендувався черговий і простягнув руку.

— Фредерік Ройш. Працівник контрольного управління.

— Дуже приємно. Ви вперше у нашому місті?

— Так. У Лімнолі я вперше.

— І яким видалось містечко? Гарне — чи не так?

— Гарне… Але я ще нічого не бачив.

— У вас іще все попереду. Сама тільки дорога чого варта. Мальовничий шлях до мальовничої Лімноли. Чи не так?

— Красива дорога… Тільки пилюги багато…

— Пилюга розвіється, а краса залишиться. Чи не так?

— Маєте рацію. Ви що — біокібер?

— Так, з вашого дозволу. Як це ви здогадалися? Всі запевняють, ніби я геть не схожий на кібера. — Філарет голосно розсміявся.

— Оце ваше повторювання «чи не так?» та ще специфічна інтонація.

— Цікаво. Я подумаю над цим. Проте яке це має значення? Чи не так?

— Я приїхав для перевірки роботи вашої сейсмічної служби. Тож прошу мене туди провести.

Філарет несподівано спохмурнів:

— Ви до сейсмологів? Може, бажаєте перекусити з дороги? Кава, еклектони, боро? Чи, може, відпочити трохи в готелі? В нас прекрасні готелі.

— Ні. Дякую. Я не втомився і не зголоднів.

— Ходімте…

Вони почали підніматися чистими, акуратними, ніби щойно змитими, сходинками.

— Хіба сейсмічна служба міститься не в ратуші?

— Ні, що ви… Наша сейсмічна служба — це наша гордість. У неї прекрасне приміщення. Погляньте-но в той бік… На горі між деревами. Бачите? Звідти відкривається прекрасна панорама на місто, море, гори… Скористаємось пневмопідйомником чи, може, бажаєте піднятися пішки?

— А ви як порадите?

— Мені здається, що напередодні землетрусу не гріх і прогулятися. Хоч воно й зависоко, одначе краса… Чи не так?

Фредерік поглянув на Філарета здивовано.

— Як розуміти ваші слова щодо землетрусу?

Філарет засміявся:

— Це у мене прикмета така. Науково ще не пояснена, та, можливо, з часом знайдуться мудрі голови, які обгрунтують… Щоразу перед великим землетрусом хтось приїздить перевіряти роботу сейсмологів. Давно вже нас ніхто не перевіряв. Тож не було спражнього землетрусу. І от з’явилися ви… Мов та королівська примула, що розквітає лише напередодні виверження вулкана. Шкода, що ми й досі не можемо навчити розмовляти квіти й дерева, вони б нам розповіли багато цікавого… Чи не так? Та колись ми і їм вживимо мікроцеребелятори, все буде гаразд. Чи не так?

Фредерік поволі піднімався крутими сходинками.

— Колись людство всього досягне. Воно вдихне, як то кажуть, душу навіть у камінь. І каміння заговорить. І тоді на планеті не залишиться таємниць… Ви погляньте, яка краса! Вже звідси видніє протилежний берег затоки, а якщо піднімемось на плато, там справжня благодать! Не відставайте… Під час останнього землетрусу наше місто дуже постраждало. Хоча й будуємо за останнім словом науки і техніки, та подеколи й хитрощі не допомагають. Чи не так? Уже необхідно в повітрі будувати… Не втомилися? Ви розумно поставили свою машину. Дуже надійне місце. Під час останнього землетрусу на тому ж місці стояла машина вашого попередника, забув уже прізвище добродія з вашого контрольного центру… І знаєте, машина залишилася майже неушкодженою. Принаймні він зміг поїхати… А з оцих стрімких схилів, де ми йдемо, падали каменюки, цілі брили… Вони геть засипали магістраль, пошкодили пневмопідйомник…

— А де він, до речі, цей ваш підйомник?

— Його прокладено практично під нами. Ось, бачите… — показав рукою кудись униз, — там є вхід, а он там, біля сейсмослужби — вихід. Проведіть уявну пряму… Ходімте. Бачу, ви вже перепочили. Як на мене, казкове місто наша Лімнола.

— Ви можете йти повільніше? Мені вже не вісімнадцять. Не розумію, навіщо ви примусили мене підніматися пішки…

— Я не примушував, просто порадив.

— Давно тут працюєте?

— Давно. Усе своє життя. Вже дев’яносто вісім років. Вийшовши за браму інканського комбінату біокібернетики й отримавши сюди направлення, працюю на одному місці. Мені тут подобається, бо чисте повітря, краса і спокій!.. Землетруси ж мене не діймають, скажу по щирості, мені навіть цікаво.

— Припиніть, мені набридло ваше базікання! Коли б не ви, я давно вже був би