Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

— Не роздаваймо тепла своєї душі злиденним тарганам!

Він кричав і розхлюпував вино із пляшки, яку ніс перед собою, наче свічку. Темні плями на асфальті зблискували у світлі нічних ліхтарів червоно, мов розлита кров».

На театральному орбітоні «Мельпомена» все було одухотворене. Тут все жило своїм життям: актори і обслуга велетенської театральної бази, стільці, столи, каміни були обладнані найсучаснішими мікроцеребеляторами і були здатні розмірковувати навіть про сенс буття, навіть авторучки і звичайні олівці могли прощебетати якісь мудрі слова та спромогтися на житейські поради.

На «Мельпомені» люди ніколи не відчували себе самотніми. Колись у цьому вбачалося джерело навіть людського щастя, але насамперед — запорука неможливості народження будь-якого злого помислу. Так воно і сталося, як гадалося. Тільки щасливішими люди не стали. Принаймні ніхто не казав, що став щасливішим. Злі помисли і справді повсихали, бо як же їм існувати, коли кожне твоє слово чують і запам’ятовують і кожен твій крок помічають. Злих помислів не стало, але й добро ніби втратило в ціні. Остап, котрий вирішив добровільно й передчасно покинути цей рукотворний світ, залишив таку записку: «Нічого злого не вчинив, але кому робить добро — також не знаю. Прощайте».

Клубочок блакитного сяєва запульсував, повільно піднявся над гранчастими шпичаками генератора, завис.

— Постарів я, синку, мій любий Омбре. Мені вже важко обходитись без біостимуляторів. Але не треба співчувати…

— Батьку, з тобою розмовляв Моріс? Ви про мене розмовляли? Мені Фаєр сказав…

— А про кого ж нам розмовляти? Ми з Морісом вже старі. Ти навіть уявити не можеш, синку, як приємно відчувати, що твоя старість знаходить своє продовження в дітях, у послідовниках. Ми — актори!

— Лицедії великого космосу! — вигукнув Омбре.

— Не лицедії, шановний сину, а — ДОБРОДІЇ!

— Я тут задихаюсь.

— Останні роки, синку, ти задихаєшся від неробства. Вибачай за відвертість.

— Чому Моріс не розмовляв особисто зі мною?

— Даремно гарячкуєш, Омбре, — спокійно проказав Кароль. — Він справді говорив зі мною про тебе… І я погодився, що тільки ти можеш допомогти одній людині…

— Мені набридло блазнювати.

Короткий батьковий ляпас охолодив Омбре.

— Пробач, може, я справді чогось не розумію…

— Ти багато чого не хочеш розуміти, синку. Ти пам’ятаєш Дюлію?

— Так.

— Чи ти хоч раз за ці роки, які так швидко проминули, згадав про неї?

— Ні, тату.

— Чому?

— Хто вона мені, Дюлія? І хто я їй?

— Як ти можеш дозволяти собі подібні запитання? Вже ж не світ повинен жити задля тебе одного. Ти — актор. Ти мусиш жити задля світу. Невже ти цього не розумієш?

— Тату, ти несправедливий.

— Добре, Омбре… Слухай… Ти пам’ятаєш Дюлію ще дитиною, дуже хворою дитиною. Згодом батьки домоглися, щоб її прооперували в інституті генної інженерії. Все склалося вдало — вона залишилася жити і забула про свою хворобу. Вона зараз просто красуня. Але дивиться на світ все ще очима каліки. Батьки, ти їх пам’ятаєш, геологи, полетіли надовго в експедицію, залишивши Дюлію вже здоровою… Вони певні, що їхня дочка вже щаслива, що віднині у неї все в житті складеться гаразд… Але Дюлія залишилася відлюдьком, як і раніше. Займається літературними та науковими перекладами, майже не виходить з кімнати, спілкується переважно зі своїм товаришем-холодильником. І нічого не хоче міняти в своєму житті, навпаки, вона з кожним днем все більше відмежовується від довколишнього. Хіба це не шлях духовної загибелі?

— Гадаєш, я зможу допомогти?

— Нам здається, що з кимось іншим вона й говорити не буде…

— Я подумаю, тату.

— Справді, варт було подумати…

Обладнаний новітньою технікою велетенський орбітон «Мельпомена» тихо летів у вічному мороці осяйного Космосу, звично долав виток за витком на своїй стаціонарній довколосонячній орбіті.

Омбре підійшов до великої ванни зі сріблястою рідиною. За спиною безгучно опустилися герметичні прозорі двері, а за ними — постаті батька, Моріса й Костянтина. Всі одягнуті по-домашньому: у білих вишиваних сорочках з коротким рукавом і сірих вельветових штанях. Віолетти не було. Вона вранці зайшла до нього в кімнату: «Я бажаю тобі успіху. Моріс казав, що в тебе цікава роль. Я ще посплю. До зустрічі».

Велика ванна з сріблястою рідиною вабила Омбре. Вона одним своїм виглядом приковувала увагу, змушувала думати про таїнство чергового перетворення космічного актора, перехід його в зовсім іншу, енергетичну форму існування.

«Моріс казав, що в тебе цікава роль…»

— Роздягайтесь, — пролунав знайомий голос біокібера. — Я вітаю вас від імені всіх мельпоменців з новою роллю, яка може принести людству не тільки хвилини радості, але й наблизити його ще хоч на крок до вищої досконалості.

Звичні слова. Омбре чув їх уже не раз — і коли був ще студентом, і коли вже сам брав на себе відповідальність за втілення режисерських задумів. Сім разів він занурювався у цю ванну, і кожного разу відчував трепет священнодійства. Хоча жодного разу і не прагнув цього наперед.

— Заспокойтесь. Ніщо не повинно вас зараз турбувати. Ви чисті перед світом і вільні творити добро таким, яким ви його бачите. Ніщо стороннє хай не відволікає вас. Ви зараз заглиблені самі в себе, в сутність вашого нового життя, вашої нової ролі. Ви спокійні і мудрі, ви відчуваєте глибоку переконаність, що добро має бути саме таким, яким ви його творите. «Мельпомена» від імені всього людства довіряє вам здійснити ваші задуми для торжества ГАРМОНІЇ та ГУМАНІЗМУ.

Омбре ще раз озирнувся, помахав