Українська література » Фантастика » Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

Читаємо онлайн Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко
практичну непотрібність ніяких гарячих джерел на штучній планеті Інкана, то я вже зробив би все так, що зараз би ми не стояли перед тунелем, з якого хлище окріп… Ходімте подивимось. Я переконаний — наша зупинка надовго…

— Давайте справді вийдемо і поглянемо, що ж сталося… Можливо, це й не гарячі джерела? — сказав Зенон. — До речі, я сам брав участь у прокладанні цього тунелю. Я фаховий метробудівець. Я сам ці джерела пускав у глибини…

Старий засміявся:

— Мої джерела таки знайшли собі шлях! Мої гарячі джерела! Ходімте, справді переконаємось, що це саме так!.. — Микола Юрович збуджено вигукнув, але несподівано застигнув у трохи неприродній напруженій позі: права рука — за потилицею, ліва — глибоко в кишені літника. — Пробачте мене, Станіславе… Мені чомусь видається, що ви справді гарний журналіст… Я дуже хочу саме вам запропонувати… Власне, я просто прошу поглянути на мій матеріал… Тут є все про ці теплі джерела: коли і як я їх задумав, чому погодився на їхнє знищення і чому вірив, що вони оживуть… — старий вибачливо дивився і усміхався, він квапливо, нервовими рухами потягнувся до свого портфеля, дістав сіру течку з паперами. — Ось тут я все написав про ці джерела… Візьміть… Я бачу, ви справжній журналіст, а я все одно із цими рядками нічого не зможу… Я все життя опікувався іншим… «Ходімте…

Микола Юрович першим прочинив двері купе.

Всі попростували за ним.

Червоно відсвічувало штучне світило. М’який килимок вистилала під ногами інканська синтетична трава. Блакитний хробак пасажирського состава зупинився перед тунелем, з якого нестримним потоком виривалися клуби пари й потоки води…


ПРОСТО ТАК, ДЛЯ ЩАСТЯ

«Скрик мого серця! Здрастуй! Треба з тобою поговорити нарешті серйозно. Доки це все триватиме? Що за демонстрації, що за вияв непокірності та строкатий бунт проти зазвичаєнства?! Як зрозуміти твоє відхилення в бік незустрічей аж до повного зникнення з поля зору не тільки на ультракоротких, але й на довгих хвилях? Ніхто б не зумів виправдати ці твої натяки серед обумовлень мого існування, серед усіх зв’язків, завчених нами, що можуть врешті-решт призвести до розуміння сумної значущості відкривання й закривання дверчиння величезного метаболяра. Зізнаюся, що на мене налягає ще один антитягар невидимої сутності в очікувані проявів існування твоєї далекої особистості. Озовися!

Твій Василь».


Сонце хилилося до заходу. Його проміння вкривало рожевою габою хмарочоси і зграйки котеджів у передмісті, скромні оази зелених скверів та поодиноких каштанів на вулицях, швидкі різноколірні.

Біокібер Андреш раз у раз позирав у вікно, коригуючи квапливими точними рухами рівень насичення суміші. Справа делікатна, бездушній автоматиці доручити її ризиковано.

До кінця робочої зміни залишалось іще п’ятнадцять хвилин.

Нарешті з’явився його напарник. Він іде довгим цеховим коридором поміж барореторт та синтезаторів. Не поспішає. Зараз він зупиниться осторонь і спостерігатиме. Андреш ледь стримувався. Чекав закінчення своєї зміни, хотів звільнитися. Але він не попросить Романа заступити хоч трохи раніше, бо знає, що той погляне на зеленкаве табло, яке так повільно відлічує хвилини, і вдасть, що взагалі не почув прохання. Воно й справді — кожен повинен робити саме те і саме стільки, скільки йому доручено.

Призахідне сонце за вікном. Велике червоне око.

— Привіт, Андрешу. Сюрпризів не було?

— Молібден казився. Як завжди. А загалом — усе в нормі.

— То й добре. Можеш бути вільним, Андрешу.

Він аж зіщулився від несподіваних слів та від млосного бажання швидше вибігти з цеху, однак промовив спроквола, не зводячи погляду з показників ротаметра:

— Ще чотири хвилини, Романе. Зачекай. Я не люблю полишати іншим свою роботу.

— Ти змінився останнім часом, Андрешу… В тебе все гаразд?

— Так. Я функціоную прекрасно…

— Вигляд у тебе втомлений… А голос твій справді бадьорий.

— За мене не хвилюйся, Романе. Все гаразд.

Передавши зміну, він повагом попрощався. Довгим цеховим коридором намагався іти якомога спокійніше, аби не привернути чиюсь увагу.

А Роман схилився над мікрофоном цехового селектора й тихо, ледь чутно проказав:

— Я запропонував йому звільнитися трохи раніше, та він не погодився, відпрацював до останньої секунди.

— Спасибі, Романе. Працюйте спокійно і не згадуйте про це. Бажаю успіху, — пролунало у відповідь.

Вийшовши з прохідної, Андреш різко повернув ліворуч і попростував у напрямку одинадцятого цеху. Хвилювався. Якась не знана досі сила додавала йому «нахабності-впевненості».

«Під час роботи монтажних груп вхід сторонніх осіб на територію одинадцятого цеху категорично заборонено!»

Андреш опустив у шпарку свій службовий жетон. Його, безумовно, пропустять, будуть здивовані, але пропустять. Бо ж він не сторонній. Він працює на цьому комбінаті.

— Ви у якій справі? — голос невидимого електронного чергового.

— Я до Болеслава.

— Триває монтаж.

— Монтаж триває цілодобово.

— Але біокібер Болеслав працює тільки шість годин на добу.

— Я у виробничій справі.

— Можу зв’язати вас по відео.

— Мені треба бачити його особисто.

— Чому ви не оформили свій вхід до монтажного цеху через адміністрацію?

— Справа нагальна.

— Пропустіть біокібера Андреша… — пролунав потужний баритон головного диспетчера.

— Проходьте.

Жетон упав на пластиконове денце.

— … І простежте за кожним його кроком, — продовжив голос головного, коли Андреш відійшов на добру сотню

Відгуки про книгу Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: