Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

… Було майже по-літньому тепло.

Він піднявся на верхній сектор стадіону і якийсь час просто сидів, як звичайний глядач. Він з дитинства любив дивитися на поле стадіону, часто приходив сюди після школи, розклавши, мов удома, підручники й зошити, робив уроки.

Один кумедний малюк прудко біг доріжкою. Опецькуватий, але спортивного крою малюк. Він біг легко і красиво. Альбінос упізнав сина Вітольда Кирилова, відомого бігуна-марафонця. Пошукав поглядом, побачив і самого Вітольда в затінку репортерської кабіни: у темно-синьому тренувальному костюмі він поважно спостерігав за сином. Вітольдові є що передати синові. Свої спортивні секрети. Малий бутузик енергійно перебирав ніжками. Пробігаючи повз майданчик для стрибків у довжину, він «зійшов з дистанції», кілька разів перевернувся через голову на чистому, незайманому піску, підхопився і знову побіг брунатною доріжкою. Майбутній продовжувач батьківської спортивної слави…

Хвиля бентежного суму вкотре оповила Альбіноса. Він розумів, що ніхто не винен у тому, що «не знайшлося часу»… Не відважився мати сім’ю, а відтак і своє продовження. Нині відчував у душі провалля непоправної втрати, або, як він інколи казав, непоправної знахідки. Свого часу він упивався спортивною свободою.

Трійко малюків тренувалося біля футбольних воріт.

Альбінос роздягнувся, поклав одяг на сидіння трохи вище від себе… І раптом до нього долинув такий знайомий, навіть рідний голос, що змусив напружитись кожну клітину тіла. ВОНА. Десь зовсім близько — ВОНА.

Вже скільки років… Альбінос не міг сказати, що сумував за Дюлією всі ці роки, він не хотів зізнатися самому собі, що колись по-справжньому любив її. Хоча, власне, де та чітка грань, що відділяє справжнє від несправжнього? Голос, обличчя, постава, спідничка з таким звичним розрізом, що оголює праву ногу… Останній раз вони зустрілися в переході метро на станції «Ленінська». ВОНА йшла самотня, в рідкому натовпі, що вихлинув з вагонів, її самота втішила і засмутила водночас… «Чому ми колись не змогли?.. Мабуть, лише я не зміг…» Він тоді зупинився, поліз рукою до бічної кишені, мов щось шукаючи. І ВОНА зупинилася, не хотіла його помічати, щось видобувала із нутрощів своєї шкіряної сумочки. А натовп обтікав двома ручаями двох людей, котрі не хотіли помічати одне одного. Нарешті вони підвели погляди і стримано усміхнулися, вони навіть буденно поцілувалися, і кожен встигнув пригадати те добро, що хотіло жити поміж ними…

— Привіт.

— Привіт.

— Давно ми з тобою не зустрічались.

— Давно.

— Чому не дзвониш?

— Та все якось… Рідко буваю в столиці.

— Стежу за твоєю спортивною славою… — було сказано не без іронії. — Увесь світ говорить про людину-павука.

— Дякую… Я в гарній формі… А як ти живеш?

— Все гаразд. Рада бачити тебе таким, як і раніше — упевненим у собі, сильним і красивим, і… Вже котрий день ти ходиш у цій сорочці?

— Дарма ти… — він подивився на неї з обуренням.

— Пробач, ти ж знаєш, я страшна нечема…

І вони знову буденно поцілувалися на прощання.

… Дюлія сиділа з молодиком, котрий видався Альбіносові набагато молодшим за неї. Він був симпатичним бороданем, міцно скроєний і, з усього видно, певний у собі.

Альбінос помітив, що Дюлія розмовляє з молодиком, але дивиться на нього. Йому навіть здалося, що й розмовляють вони про нього. Мовчки підвів руку у привітанні, і відразу ж Дюлія весело озвалася:

— Привіт, Альбіносе!

— Привіт, Дюліє!

Вона голосно розсміялася. Він завжди любив, коли вона сміялася. Він, виявляється, завжди любив її голос, рухи, поставу, дихання… Вона майже не змінилася. Хоча це вже їй за сорок років…

Він підійшов до них.

— Познайомтесь. — Дюлія поглянула на бороданя. — Віктор Білий, славетний Альбінос… А це — Нільс Арій, твій серйозний конкурент на європейських змаганнях.

Альбінос поблажливо усміхнувся.

— Давно займаєшся альпінізмом? — запитав по паузі.

— Ще хлопчиськом лазив по Флітському мосту… Радий бачити вас ось так зблизька, а не на екрані.

— Нільс дуже перспективний спортсмен, — сказала Дюлія.

— Я, на жаль, вперше чую ваше прізвище. Ви ще не виступали на серйозних змаганнях?

— Про тебе, Альбіносе, колись також почули вперше. Але повір мені, ти матимеш на цих змаганнях серйозного суперника.

— Я вірю… Ти дуже рідко помиляєшся.

— Я взагалі ніколи не помиляюся, — дзвінко розсміялася Дюлія. — На світі є такі люди, котрі не мають права помилятися, — нараз проказала серйозно. І продовжила: — А, власне, хто має право помилятися?

— Впізнаю, ти зовсім не змінилася, Дюліє.

— Не криви душею. Я дуже змінилася… — Дюлія раптом знову безтурботно розсміялася.

Нільсові здалося, що він зайвий, Арій зробив крок убік, але Дюлія взяла його під руку.

— Ви з ним дуже схожі, Альбіносе, як рідні брати. Чуєш? Можеш мені повірити, — Дюлія підморгнула лукаво і втомлено. — Тільки Нільс набагато молодший… — А по довгій паузі майже пошепки: — І мудріший, даруй мені, Альбіносе…

Арій ледь помітно зашарівся. Того не приховала шкіперська борідка.

— Звідки ти родом?

— Місцевий.

— Ще навчаєшся?

— Працюю. Я кібернетик.

— Ти молодець, Нільсе. Ти — справжній. — Дюлія артистичним жестом по-материнськи доторкнулася до його кучерявої бороди.

Альбінос дивився на Дюлію якомога байдужішим поглядом, але хвиля якогось незвіданого досі почуття оволоділа ним…

«Колись обов’язково доведеться комусь поступитися своєю спортивною славою. Обов’язково. Але коли й кому? І чому б не оцьому молодикові, такому спокійному, урівноваженому, з розумними очима і міцним тілом, кібернетикові,