Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

Горілки Цвіркун органічно не переносив. Але наука вимагала жертв.

— Тож за все найкраще. За ваше щастя, мої любі діти! Всі дружно випили. Цвіркун намагався не скривитись.

Це йому не вдавалось. Нарешті він блаженно усміхнувся:

— Гарна горілка. Чи не так? — зорив поглядом навсебіч, ніби здійснив героїчний вчинок, за який його мусять відзначити. Втупився просто в очі Надії Макарівни: — Ви так прекрасно виглядаєте на свої сімдесят років… І горілочку вживаєте… Ви часто вживаєте? Даруйте за прямолінійне запитання, але ж я науковець. Мені це дуже потрібно знати. Я нині займаюсь проблемами довголіття.

— Він у тебе просто чудо, — пробелькотіла стара, ковтаючи шматок яєчні, вона не дивилася на Миколу. — Він у тебе ще така свята дитина… Просі о чудо.

— Даруйте, ви запитали мене, чи часто я вживаю… — нарешті звернулася поважно до Цвіркуна. — Мені важко відповісти на це запитання, але мушу сказати, що я вживаю завжди, коли мені того хочеться. Але коли мені цього захочеться і скільки в кожному конкретному разі — я передбачати не беруся. В цьому вся складність питання. Коли і що саме тобі захочеться в цьому світі? Ніхто не знає. Чи не так? Але якщо чогось дуже хочеться, то просто гріх… Даруй, Ліаночко, мою безпосередність… Я трохи випила, а ти все тримаєш…

— Не звертай на мене уваги, мамо. Я вип’ю, коли мені захочеться.

— Ах ти моя розумничка. Вся в мене. Тож я кажу, що гріх гамувати в собі бажання. Налий мені ще, Миколо. Дякую. То що ви запитували?

— Ви унікальна жінка, — бентежно пролопотів Микола й слухняно випив знову.

— Ну що ви, дорогий Миколо. Таких, як я, хоч греблю гати. Можете мені повірити. — Стара нестримно розсміялася, одним духом перехилила чарку, потім сама ж без будь-яких слів наповнила її з пляшки, втупилася в Ліану: — Він у тебе просто чудо, як твій покійний батько, навіть ще цікавіший… Я схвалюю всією душею ваш вибір, мої любі діти.

— То, кажете, ви вживаєте горілку завжди, коли вам того хочеться? І ніколи не відчували, що вона вам шкодить? Я запитую вас як науковець…

— Мені ніколи не шкодило те, чого мені хотілось.

— Скажіть, як на вашу думку, чим ви завдячуєте своєму довголіттю?

— Про яке довголіття ви говорите, Миколо? Мені лише сімдесят років.

— Але я не дав би вам і п’ятдесяти.

— Ви, мабуть, просто величезний скупердяй… — Стара стримано, манірно розсміялася. — А чим я завдячую, як ви кажете, то важко сказати одним словом.

— І не треба одним словом. Навпаки, спробуйте визначити це якомога поширеніше. Це важливо для науки! Ви б не заперечували, якби я попросив у вас взяти кілька аналізів?

— Я буду тільки вдячна вам. Ви займаєтесь проблемами довголіття. Я буду просто рада, якщо ви приділите мені трохи уваги. Я також хочу довше жити. Хоча мені вже добре видно, що робиться на протилежному березі.

— Миколо, давай з тобою вип’ємо, — ображено озвалася Ліана.

— Так-так, давай вип’ємо. В тебе прекрасна мама! — Цвіркун зухвало перехилив наступну чарку.

Стара не відставала. Вдоволено усміхалася.

Ліана ображено тицяла виделкою, нахромлюючи шматочок шинки. Микола зовсім не звертав на неї уваги.

— То скажіть, будь ласка, кому й чому ви завдячуєте… Цвіркун підсунувся ближче до Надії Макарівни.

— Насамперед, мабуть, своєму чоловікові, — стара багатодумно звела погляд до стелі. — Він рано залишив нас. Пригадуєте, увесь світ говорив про ту страшну авіакатастрофу з «Протеєм». Чоловік мене дуже любив. Просто балував. Свого часу це також було прекрасно й благодатно… Але коли ми з Ліаночкою залишилися самі, мені довелося більше працювати, рухатись… Одне слово, не мені вам казати, як прекрасно тонізує організм постійна діяльність і відсутність надійної опіки. Але я ніколи не виснажувалась. По-друге: я ніколи не боролася з власними бажаннями. Бажання — дзеркало душі, я так гадаю. Знати бажання людини — знати все її минуле і майбутнє. Налийте мені ще трохи. Дякую. Боротися з бажаннями — це боротися із самим собою. Жорстоко боротися. Спрути-восьминоги часом об’їдають власні мацаки і помирають у боротьбі з собою. Страшно, правда? Налийте і собі трохи. Давайте вип’ємо. Тож я кажу, що боротися з власними бажаннями — це свідомо вкорочувати власний вік. Людина взагалі живе доти, доки їй хоч чогось хочеться. Хай навіть робити відверті дурниці. Життя — це процес реалізації бажань. Коли зникають бажання, зникає життя. Ви мене розумієте, Миколо? Будьмо. Чому ти така сумна, Ліаночко? Ану, давай до дна! Молодець! А по-третє: не можна поспішати задовольняти бажання, оскільки задовольняти бажання — це водночас означає знищувати їх. Один із варіантів боротьби з бажаннями. І от… Ти також слухай, Ліаночко, твоя мама не так часто буває такою багатослівною і такою мудрою. Ви мене розумієте, Миколо? Як це складно — задовольняти бажання, не знищуючи їх. В цьому, на мою думку, запорука довголіття. Поспішайте повільно, як говорили древні греки. Ви згодні зі мною і з древніми греками? Давайте ще трохи вип’ємо. Ви мені дуже подобаєтесь, Миколо, у вас такі пильні й розумні очі…

Цвіркун підсунувся ще ближче до Надії Макарівни.

— А по-четверте: я гадаю, що жити треба простіше, — проказала стара, вихиливши чарку. — Довголіття… Щастя… Запорука… Не можна ускладнювати життя навіть словами. Треба жити просто. Які ви хотіли взяти в мене аналізи? Гадаю, не варто зволікати. Ви хотіли — я згодна відразу. Тільки ще налийте трохи. Так! Давайте займемось наукою, Миколо! Великою наукою! Будьмо!

— Мамо, ти багато п’єш.

— Не хвилюйся за свою мамочку. Твоїй мамочці зараз добре. Твоя мамочка прожила життя і знає йому ціну і смак. І я знаю ціну великій науці! Наука, Ліаночко, це — фантастика. А всі путні науковці — фантасти! Чого ви не п’єте, Миколо? Дякую. Зовсім трошки. Дякую. Мені дуже приємно спілкуватися з