Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

— Омбре дуже кепсько. Повір мені. Він бадьориться, але ж я його знаю, як нікого іншого, — проказав похмуро Костянтин, пахкаючи люлькою. Світлий оранжевий халат розхристався, оголивши вже сиві волохаті груди.

— А що каже його батько? — Моріс підкинув у вогонь ще один брикет-полінце.

Він сидів у строгому темному костюмі, ще не перевдягнувся після виступу на Художній раді.

— Старий і сам потребує якщо й не допомоги, то справжньої уваги до себе. Та й кажуть же, що немає пророка в своїй вітчизні… Пригадай, як Омбре колись утікав від батьків, прагнув самостійності. Йому здавалося, що батько з матір’ю старі консерватори…

— Ти наче не розумієш юнацьких зальотів… Зараз вони з батьком — найкращі друзі.

«… де ми з тобою не купались, не мерзли і не грілись ми…»

— До речі, це пісня Омбре. Він позавчора сидів тут допізна і співав, а наш любий Фаєр запам’ятав і…

— І розважає вас нині цією не дуже веселою мелодією нашого дорогого Омбре. Мені дуже подобаються пісні Омбре, — урвавши мелодію, сказав камін.

Моріс взяв із підлоги ще одне полінце.

— Не підкидайте, будь ласка, дров. І так прекрасно палахкотить, — буркнув Фаєр.

— Пробач, Фаєре, я забуваю, що ти розлюбив, коли твоїм нутрощам припікає.

— Саме так, шановний Морісе. Я вже давно полюбив золоту середину. Та й вам і світла, і тепла цілком вистачає. Тож вибачайте, що прошу не кочегарити.

— Ти розмовляв з Віолеттою?

— А як ти гадаєш?

— І що вона?

— Ти хіба не знаєш нашу Віолетту? Вона грається в розважливість і всепрощенство. Саме грається, а не грає. І уявляє себе святою мученицею. Біда нашого світу, що ми всі занадто розумні й порядні, а звідси й джерела…

— Біда в тому, що ми не досить розумні… Думаємо самі про себе, що дуже розумні, а насправді…

— Можливо… Що б не трапилось, ми переконані, що все буде добре. Адже ми всі живемо, щоб творити тільки добро. І якщо кожен творить тільки добро, то звідки взятися злу? Все доцільно й гуманно, тільки чому ж інколи буває так тоскно?

— Тому, що ми люди, Морісе, а не машини. Саме в цьому джерело нашого щастя й наших бід. Ми самі з тобою винні. Вони з Віолеттою занадто різні люди…

— Чи, може, занадто однакові.

— Вони не принесли одне одному щастя. Ми занадто покладалися на малюка.

— Він її по-справжньому любив, Костянтине. А справжнє не потребує режисури.

— Облиш, шановний. Ти вже давно подібного не говориш ні в ефір, ні зі сцени, бо погодився, що ці твердження архаїчні. Саме справжнє і вимагає найретельнішої режисури. Принаймні тільки справжнє і заслуговує на це. Я так гадаю. А на нашій славній «Мельпомені» багато хто останніми роками зводить своє існування до цілком свідомого примітивного лицедійства. Всесвіт — наша сцена. Але ж не забуваймо, що ми лише актори, а життя веде з нами справді імпровізовану бесіду без попередньо написаного сценарію.

Костянтин поправив рукою пасмо сивого волосся, що впало на чоло, підвівся і відверто театрально проголосив:

— Ми — частинки великого Всесвіту. Ми — його слухняні атоми. Так, ми лише актори! Актори новітньої генерації. Ми активно втручаємося в життя. Ми можемо інколи самі собі видаватися богами. Але кожен із нас не може не знати, що ми всі є тільки малими атомами великого Космосу.

«… Тремтіло літо, доживало, і терпло тіло, а біди химерні обриси чигали… Але не йди! Ти ще не йди…» — тихо наспівував Фаєр.

— Товариші актори, умійте бути інколи й глядачами, — буркнув Моріс. — Я завтра обов’язково ще поговорю з Віолеттою. Ми можемо втратити Омбре як актора. Він уже другий рік відмовляється від будь-яких офіційних рекламованих гастролей, а індивідуальні, творчі ігнорує геть.

— Ти прекрасно знаєш, що Омбре вже давно не любить Віолетту.

«… Прокинься, бо саме життя, як сон красивий і страшний, і промінь сонця пада на золото кленової весни в агонії стрімкого листопаду…»

— Омбре майже не має власного життєвого досвіду. І саме тому я майже спокійний за нього. Прийде життєвий досвід, а разом із ним — справжнє життєлюбство справжнього актора.

— Омбре — нетиповий хлопець. Парадоксальний. Про це свідчать навіть його онейрограми… Але не в тому справа, я хочу сказати, що на прикладі Омбре добре видно все те, чим наша «Мельпомена» може пишатися і за що їй мусить бути соромно…

— Життя на «Мельпомені» нічим не відрізняється від сучасного життя деінде…

— Отож… Стан Омбре доволі типовий для нашого світу, для пори розквіту матеріально-технічної забезпеченості й гуманізму. Все добре, всі віжки, як кажуть, у наших руках, ми ніби всемогутні, але чомусь… Ти пригадай Остапа.

— Припини! Досить і того, що він сам приходить до мене майже щоночі й розводиться про смисл існування. Досить. То наша помилка, але…

— Остап також був професійним, потомственим актором.

— Остап був меланхоліком.

— Не може бути ніяких виправдань. І ти це розумієш. Смерть Остапа на нашій совісті.

— Так. На жаль. Мені важко заперечити.

Нараз озвався Фаєр:

— Можете підкинути пару брикетів, шановні. Не скажу, що замерз, але захотілося, аби трохи полоскотало нутрощі.

Десь здалеку, мабуть, із центральної зали «Мельпомени», донеслися притишені голоси. Репетиція. Могутній баритон трагічно проказував:

«Зірка помирала. Вона вже могла уміститися на вістрі голки. Вона оберталася довкола своєї осі, як збожеволіла дзига, вона випромінювала в простір щонайпотужніші магнітні поля. Кожен,