Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

— Якого Бюро? — Філіпсові нерви, що почали були заспокоюватися, затріпотіли, наче підключені до джерела гальванічного струму.

— ФБР, ви ідіот. Послухайте, у нас, можливо, обмаль часу. Ви мусите вибратися з того району.

— Чому? — Мартін був збитий з пантелику, але відчував, що Сенсон не жартує.

— В мене немає часу пояснювати. Але чоловік, якого ви приголомшили ударом по голові, — наш агент, що намагався захистити вас. Він щойно з’явився і все доповів. Не розумієте? Те, що відбулося з Вернером, — непередбачений випадок.

— Нічого не розумію! — крикнув Філіпс.

— І не треба, — кинув Сенсон. — Треба витягнути вас звідти. Не кладіть трубки, я мушу встановити, чи надійна ця лінія.

Ще раз клацнуло — лінію підключали до іншого апарата. Філіпс пильно дивився на німий телефон, і його нерви напнулися так, що він відчув лють. Все це мало бути жорстоким жартом.

— Зв’язок ненадійний, — проговорив Сенсон, знову беручи трубку. — Скажіть ваш номер, я передзвоню.

Філіпс назвав номер автомата й повісив трубку. Його злість почала трансформуватися в новий напад страху. Кінець кінцем, це ж було ФБР!

Телефон задзеленчав під трубкою в Філіпса. Він здригнувся. Говорив Сенсон.

— Усе гаразд, Філіпсе. Слухайте! Ми неофіційно поки що розслідуємо змову, в яку вплутаний медичний центр університету Гобсона.

— І це зв’язано з радіацією! — вигукнув Філіпс. Останні події почали набувати змісту.

— Ви певні?

— Цілком, — відповів Філіпс.

— Дуже добре. Слухайте, Філіпсе, слідство потребує вашої допомоги, але ми боїмося, що за вами стежать. Нам необхідно поговорити з вами. Нам треба мати свою людину в медцентрі, зрозуміло? — Сенсон не дав Філіпсові часу для відповіді. — Ми не можемо дозволити, щоб ви прийшли сюди, якщо ви під спостереженням. Менш за все зараз ми хочемо, щоб вони дізналися, що ними займається ФБР. Не вішайте трубки!

Сенсон поклав трубку на стіл, але Філіпс чув — на тому кінці дроту щось обговорювали.

— Клойстерз, Філіпсе. Ви знаєте Клойстерз?

— Звичайно, — Мартін був спантеличений.

— Зустрінемося там. Візьміть таксі й під’їздіть до головного входу. Відпустіть машину, — це дасть нам переконатися, що за вами немає хвоста.

— Хвоста?

— Що за вами ніхто не стежить, о Господи! Робіть, як я вам сказав, Філіпсе.

Трубка в Мартінових руках змовкла. Сенсон не дав йому часу для запитань і висловлення згоди. Його інструкції звучали не пропозицією, а наказом. Непідробна серйозність, із якою говорив агент, не могла не справити враження на Філіпса. Він підійшов до бармена і спитав, чи можна викликати таксі.

— Важко вмовити таксиста приїхати вночі до Гарлему, — пояснив бармен.

П’яти доларовий папірець змусив його змінити думку, і він зняв трубку з телефону, що стояв за касою. Там же Мартін помітив рукоять револьвера сорок п’ятого калібру.

Перш ніж таксі погодилося приїхати, Мартіну довелося пообіцяти двадцять доларів на чай і сказати, що їде він на Вашінгтон-Хайтс. Потім він хвилин п’ятнадцять нервувався, поки не побачив, що машина під’їздить до входу, Мартін сів, і таксі з пронизливим виском рвонуло колись фешенебельним проспектом. Як тільки вони рушили, водій попросив Мартіна замкнути дверцята.

Лише кварталів через десять місто набуло менш загрозливого вигляду. Скоро вони під’їхали до району, знайомого Філіпсові, і освітлені вітрини магазинів змінили запустіння, яке вони щойно проїздили. Мартін навіть побачив якихось людей, що йшли під розкритими парасолями.

— Гаразд, куди тепер? — спитав водій. Він явно відчував полегкість, наче щойно вирвався з ворожої території.

— Клойстерз, — сказав Мартін.

— Клойстерз? Хлопче, зараз ні в на четверту ранку. В тому районі не буде жодної живої душі.

— Я плачу, — сказав Філіпс, не бажаючи сперечатися.

— Хвилинку, — сказав водій, спиняючись на червоне світло. Він повернувся й подивився через плексигласову перегородку. — Я не хочу неприємностей. Не знаю, які плани в тебе в голові, але я не хочу неприємностей.

— Не буде ніяких неприємностей. Я тільки хочу, щоб ви висадили мене біля центрального входу. І тоді ви вільні.

Світло змінилося, і водій натиснув на газ. Мартінове пояснення, мабуть, задовольнило його, — він більше не скаржився, і Мартін був радий, що має змогу подумати.

Сенсонова манера, що не терпіла заперечень, мала позитивну дію. Філіпс відчув, що за цих обставин не міг приймати рішень самостійно. Все було надто дивно. Вийшовши з лікарні, Філіпс занурився в світ, що не вписувався в звичні рамки реальності. Він навіть почав був думати, чи не є все пережите ним тільки витвором його власної уяви. Але думав так лиш поки побачив сліди Вернерової крові на своїй штормівці. Якоюсь мірою вони заспокоїли його. Принаймні Філіпс знав, що не збожеволів.

Він дивився крізь вікно на мерехтливі йогні міста й намагався зосередитися на неймовірному фактові втручання ФБР. Філіпс достатньо добре знав систему роботи в лікарні, щоб з’ясувати — кожна установа працювала тільки в ім’я власних інтересів і ніколи — задля якоїсь окремої особи. Якщо ця справа — хоч би в чому вона полягала — така важлива для ФБР, то як Мартін міг сподіватися, що вони захищатимуть щось близьке й дороге для нього! Певно ж, що не міг. Цей перебіг думок змусив його поставити під сумнів мету зустрічі в Клойстерзі. Його непокоїла відлюдність місця. Повернувши голову, він став роздивлятися крізь заднє скло таксі, чи не їде хтось за ними. Рух був слабкий, і це здалося йому мало ймовірним. Але певності бути не могло. Він збирався просити водія змінити напрям, коли з відчуттям безсилля усвідомив, що, очевидно, безпечного місця, куди б він міг податися, не існує. Він увесь напружився і сидів нерухомо майже до тієї секунди, коли вони під’їхали до Клойстерза. Тоді нахилився вперед