Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Мартін рішуче пройшов до кімнати, змушуючи Вернера відступити до стіни. Посеред кімнати Мартін спинився.

— Мені не шкода заплатити, друже мій, — сказав він якомога самовпевненішим голосом. — Але я хочу знати, що сталося з мозком Лізи Маріно.

— Скільки можете дати? — Вернерові кулаки ритмічно стискалися й розтискалися.

— П’ятсот доларів! — сказав Філіпс. Він хотів, щоб сума виглядала спокусливо, а не була сміховинною.

Тонкі губи Вернера розтягнулися в посмішці і на худих щоках з’явилися глибокі зморшки. Стало видно маленькі квадратні зуби.

— Ви впевнені, що з вами нікого немає?

Філіпс кивнув.

— Де гроші?

— Тут, — Філіпс поплескав по нагрудній кишені.

— Гаразд, — промовив Вернер. — Що ви хочете знати?

— Все, — сказав Філіпс.

Вернер знизав плечима.

— Історія довга.

— Часу в мене досить.

— Я збирався був поїсти. Ви не голодні?

Філіпс похитав головою. В животі в нього все стислося.

— Як хочете, — Вернер повернувся і своєю дивною ходою вийшов до кухні. Філіпс рушив услід, швидким поглядом пробігши квартиру. Стіни обтягував червоний оксамит, стояли вікторіанські меблі. Все в кімнаті здавалося важким, низькопробним, і враження це посилювалося світлом єдиної лампочки під низько опущеним шовковим абажуром. На столі лежав дипломат Вернера. Поляроїдна камера, яка, напевно, була в дипломаті, лежала поруч. Там же був стосик фотографій.

Кухня була малесенька, з раковиною умивальника, крихітною газовою плитою та холодильником, — такого Мартін не бачив з дитинства. Це була шафка, вкрита порцеляновою емаллю, з циліндричною котушкою індуктора згори. Вернер відчинив холодильник і дістав сендвіч та пляшку пива. З шухлядки під раковиною взяв консервний ключ, зняв із пляшки металевий ковпачок і поклав ключ на місце.

Тримаючи пляшку в піднятій руці, Вернер спитав:

— Випити не бажаєте?

Філіпс похитав головою. Трупар вийшов із кухні, і Філіпс услід за ним. Вернер відсунув дипломат і фотоапарат на край обіднього столу й жестом запросив Мартіна сісти. Він довго пив пиво, ригнув, ставлячи пляшку на стіл. Чим довше він тягнув з відповіддю, тим невпевненіше почувався Філіпс. Початкову перевагу, здобуту раптовістю, було втрачено. Щоб погамувати дрож у руках, він поклав їх на коліна і не спускав з Вернера очей, стежачи за кожним його рухом.

— На платню наглядача трупарні не проживеш, — сказав Вернер.

Філіпс кивнув, чекаючи, що буде далі. Вернер відкусив шмат сендвіча.

— Знаєте, я з древньої країни, — проговорив Вернер з набитим ротом, — з Румунії. Історія моя сумна, бо фашисти знищили мою родину, а мене повезли до Німеччини, коли мені було п’ять років. У цьому віці я спізнався з трупами в Дахау… — Вернер розповідав про своє життя, згадуючи жахливі, деталі: як убивали його батьків, як з ним поводилися в концентраційних таборах і як його змушували жити поруч з мерцями. Він усе розповідав і розповідав свою страшну історію, не жаліючи Мартіна, повідомляючи найвідразливіші епізоди. Кілька разів Мартін намагався перервати цю кошмарну розповідь, але Вернер наполегливо вів далі, і Філіпс, відчувши його бажання неодмінно довести все до кінця, розм’якнув, наче віск біля натопленої пічки.

— Потім я приїхав до Америки, — проговорив Вернер, допиваючи пиво, гучно цмокнувши губами. Він відсунув стільця, й пішов на кухню за другою пляшкою. Філіпс, закам’янілий від розповіді, стежив за ним з-за столу. — Я влаштувався на роботу в тру парні медичного коледжу, — прокричав Вернер, висуваючи шухляду під раковиною. За консервним ключем лежало кілька анатомічних скальпелів, які Вернер украв, ще коли розтини відбувалися в підвалі на старій мармуровій плиті. Він схопив один із них і вістрям до ліктя поклав у лівий рукав піджака. — Але мені треба було більше грошей, ніж там платили. — Він відкоркував пляшку і поклав ключ на місце. Засунувши шухляду, рушив до обіднього столу.

— Я хочу знати лише про Лізу Маріно, — несміливо сказав Філіпс. Слухаючи історію Вернерового життя, він відчув, що страшенно втомився.

— Доходжу до суті, — сказав Вернер. Він відпив з нової пляшки й поставив її на стіл. — Я почав заробляти додаткові гроші в трупарні. Розтинів тоді робили більше, ніж зараз. Існувала безліч різних дрібних можливостей. А потім мені спало на думку робити знімки. Я продаю їх на Сорок другій стріт. Цим я займаюся вже багато років. — Однією рукою Вернер показав на стіни, пропонуючи ознайомитися з власною продукцією.

Очі Філіпса оббігли тьмяно освітлену кімнату. До цього він не звертав уваги на те, що оббиті червоним оксамитом стіни було завішано якимись зображеннями. Тепер, придивившись, зрозумів, що це були безсоромні й страхітливі знімки оголених жіночих трупів. Філіпс знову повернувся, готовий слухати Вернера. Той скоса дивився на нього.

— Ліза Маріно була однією з кращих моїх моделей, — сказав Вернер. Він узяв стосик фотографій, що лежав на столі, й кинув Філіпсові на коліна. — Погляньте. За них добре платять, особливо на Другій авеню. Порозважайтеся самі. Мені треба до вбиральні. Пиво проситься назовні.

Вернер обійшов приголомшеного Філіпса й зник за дверима, що вели до спальні. Мартін проти власного бажання поглянув на фотографії трупа Лізи Маріно, що викликали нудоту своїм садизмом. Він боявся доторкнутися до них, наче психічна аномалія, яку вони відбивали, могла прилипнути до його пальців. Вернер, очевидно, неправильно витлумачив Філіпсову цікавість. Можливо, трунар нічого не знав про зникнення мозку, і його підозріла поведінка пояснювалася лише тим, що він вів заборонену законом торгівлю некрофільними фотографіями. Філіпс відчув, що його починає нудити.

Вернер пройшов через спальню в туалет. Він повернув кран, щоб вода дзюрчала гак наче струмінь сечі, що ллється до унітазу, а потім, засунувши пальці в лівий рукав, видобув довгий тонкий анатомічний ніж. Стиснув його правою рукою