Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
У Ґастона було шість дочок, народжених у законному шлюбі, і стільки ж, якщо не більше, байстрюків обох статей. Філіп по-доброму заздрив плодючості кузена, гідній їхнього спільного предка, маркґрафа Войовника, — та все ж у цій добрій заздрості відчувався гіркий присмак. Попри всю свою велелюбність, Філіп не знав ще жодної дитини, яку міг би з певністю назвати своєю. Було, правда, кілька підозрюваних (зокрема, нещодавно народжена донька Марії Араґонської, дружини принца Фернандо де Уельви), проте вельми двозначне становище напівбатька обтяжувало Філіпа, лише посилюючи його гіркоту. А з іншого боку, після повернення додому він знай ловив себе на тому, що з ніжністю думає про залишених у Толедо малюків, які, можливо, були його дітьми, і раз по раз напружує свою пам’ять, уявляючи їхні обличчя, в марнім сподіванні відшукати сімейні риси.
Якось Філіп поділився своїми турботами з Ернаном, але той сказав йому, що це пропаще діло, і порадив викинути дурні думки з голови.
— Ти сам винен, — заявив він насамкінець. — Стрибаєш з одного ліжка в інше і вже за тиждень не можеш пригадати, коли і з ким спав. Хоч би нотатки робив якісь, чи що. Ну, а жінки… Взагалі, жінки не по моєму відомству, та все ж я думаю, що їм вірити не можна — особливо в таких питаннях і особливо невірним дружинам. Тобі б трохи постійності, бодай якусь дещицю. Про вірність я вже не кажу — це, далебі, було б смішно. — І на підтвердження своїх останніх слів Шатоф’єр розсміявся.
За останні сім років зовні Ернан сильно змінився — виріс, змужнів, з кремезного хлопчини перетворився на могутнього велетня, став грізним бійцем і талановитим полководцем, — але про зміни в його характері Філіп міг тільки гадати. Найперший його друг був для нього найзагадковішою і найнепередбачуванішою людиною в усім світі. Шатоф’єр мав безліч різних облич та личин, і всі вони були однаково істинні й однаково облудливі. Хоча Філіп знав Ернана змалку, він щоразу відкривав у ньому щось нове й зовсім несподіване для себе, дедалі більше переконуючись, що це знання — лише крапля в морі, і вже давно облишив сподівання коли-небудь збагнути його цілком.
Невдовзі Ернан зосередив у своїх руках командування всім ґасконським воїнством. За Філіповим поданням герцоґ призначив Шатоф’єра верховним адміралом флоту, а Симонів батько, Робер де Біґор, поступився йому своєю шпагою конетабля Аквітанії та Каталонії в обмін на ґрафський титул. Як старший син новоспеченого ґрафа де Біґора, Симон автоматично став віконтом, що дало насмішникові Ґастону д’Альбре багату поживу для всіляких інсинуацій. Зокрема, він стверджував, що таким чином Філіп, опосередковано через батька, компенсував Симонові деякі незручності, пов’язані з носінням на голові відомих усім прикрас. І хоч згадана оборудка мала суто діловий характер, Філіп усвідомлював, що в уїдливих Ґастонових дотепах була частка правди…
Десь за тиждень після першої ночі з Амеліною Філіп хоч-не-хоч мусив був визнати, що досі помилявся, вважаючи Бланку, а потім Нору кращими з жінок сущих, і дійшов висновку, що ніяка інша жінка не годна зрівнятися з його любою сестричкою. Амеліна ладна була молитися на Філіпа, її кохання вистачало на них обох; з нею він пізнав те, чого не змогла дати йому навіть Луїза, — відчуття цілковитої, майже ідеальної гармонії у взаєминах чоловіка та жінки.
Луїзу Філіп любив палко, шалено, нестямно — як, власне, й вона його; проте єдності думок та почуттів вони досягали лише у хвилини любощів. А так поміж ними частенько виникали всілякі непорозуміння, у кожного з них були свої інтереси й уподобання, які мало цікавили іншого, різні, часом діаметрально протилежні погляди на життя, і вони навіть не намагалися узгодити їх, привести бодай до якогось спільного знаменника. Дивлячись із відстані шести років на своє подружнє життя, Філіп диву давався, яке воно було однобоке, одноманітне. Вони з Луїзою були дуже юні, майже діти, і вбачали в коханні тільки гру — цікаву, захопливу гру, в якій належало віддавати себе до останку. А що найцікавіша з усього іншого була, на їхній погляд, саме фізична близькість, то любилися вони до знемоги, і щодня, прокидаючись, вже з нетерпінням чекали настання ночі, щоб із свіжими силами віддатися любовним утіхам.
З Амеліною у Філіпа все було інакше. Він знав її з пелюшок, змалечку вони виховувалися як рідні брат та сестра, ніколи ні з чим не крилися одне від одного, нерідко розмовляли на такі делікатні теми, що у Філіпа просто не повернувся б язик заговорити про це з кимсь іншим, і їм не конче потрібні були слова, щоб порозумітися. Для них мало важило, день зараз чи ніч, у ліжку вони чи поза ним — в усьому вони знаходили собі втіху, коли були разом.
Іноді Філіпові закрадалися думки, що, можливо, це і є справжнє кохання, а з Луїзою в нього було лише палке дитяче захоплення… Однак на згадку про ті дні йому так болісно щеміло в серці, так тоскно робилося на душі, що не лишалося жодного сумніву: насправді він кохав Луїзу. Їхньому коханню видимо бракувало взаєморозуміння, гармонійної єдності, емоційної наповненості й розмаїтості, але це почуття, безумовно, було первинніше, глибше, ґрунтовніше, ніж те, що зв’язувало його з Амеліною. Луїзина смерть завдала йому не лише душевних мук, а й нестерпного фізичного болю, ніби він втратив частку самого себе, своєї плоті. Філіп цілком здавав собі справу, що якби померла Амеліна, він би так не страждав. Бо не кохав її по-справжньому і, правду кажучи, не хотів би так покохати. Філіп побоювався (і мав на те підстави), що в такому разі він остаточно скалічить Симонові життя, повністю, а не лише частково, відібравши в нього дружину.
Філіпові й так не давали спокою докори сумління — адже Симон був його друг, один з трьох найближчих його друзів. Час від часу, зібравшись на рішучості, він намагався припинити свій зв’язок з Амеліною, проте всі його героїчні зусилля пропадали даремно. Щоразу Амеліна заходилася плачем, називала Філіпа жорстоким, бездушним еґоїстом — а це було йому понад силу. Він нічого не міг протиставити жіночим сльозам, а надто ж сльозам своєї любої сестрички, і поступався їй, подумки ганячи себе за безпринципність і водночас радіючи, що Амеліна знову опиниться в його обіймах.
За цих обставин слід віддати належне Симонові. Особливим розумом він не відзначався, але й не був
