Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

„Боюся,“ — подумала Марґарита, — „мені все ж доведеться вийти за Красунчика…“

— Бланко, — промовила вона вголос. — Ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

Кастильська принцеса підвела голову:

— Ну?

— Коли тобі стане несила терпіти далі, коли ти врешті наважишся на розлучення…

— Ти ж знаєш, кузино, що я ніколи…

— Не зарікайся. Те, що в дитинстві тебе переконали в непорушності шлюбних уз, ще не означає, що ти думатимеш так завжди. Краще пообіцяй мені, що нічого не зробиш, не порадившись зі мною.

Бланка витерла хусточкою сльози зі свого обличчя й допитливо поглянула на Марґариту.

— Гаразд, обіцяю. Але що ти задумала? Невже збираєшся допомогти мені?

— Атож. Здається, я знаю, як улаштувати твоє розлучення без зайвого галасу та скандалу.

— І як же?

Марґарита промовчала. Вона знала як. Вона знала, щó їй робити, і, якщо знадобиться, вона зробить це. В разі необхідності вона зробить Бланку вдовою — а вдовам не треба ніякого розлучення.

Після Філіпового повернення герцоґський палац у Тарасконі, що останніми роками мав як ніколи похмурий та занедбаний вигляд, знову ожив і навіть якось помолодів. За короткий час Філіп зібрав у своєму оточенні весь цвіт молодої ґасконської та каталонської шляхти. Його двір не поступався королівському ні розкішшю, ні пишнотою, ні витратами на утримання, і лише умови Тараскона, невеличкого містечка в міжгір’ї Піренеїв, не дозволяли йому стати найблискучішим з дворів усієї Ґаллії. Іноді Філіп подумував над тим, щоб перебратися в Бордо чи, ще краще, до Тулузи, але за сім років вигнання він так знудьгувався за краєм свого дитинства — за високими горами, серед яких зріс, за дрімучими лісами, де він, бувало, вештався цілісінькими днями, за розкішними виноградниками на гірських схилах, за бурхливими річками та спокійними лісовими озерами, що дарували йому приємну прохолоду в спекотні дні, за глибоким піренейським небом, ясно-синім удень і темно-фіолетовим, з розсипом яскравих зірок на оксамитовому тлі, вночі, — всього цього йому так бракувало на чужині, що він вирішив пожити тут рік-другий, аж поки вгамується його спрага за минулим.

А втім, думки про переселення Філіпові підказувало здебільшого його марнославство. І в Тарасконі він не почував браку блискучого товариства, ба навіть мав його надміру. Найзнатніші вельможі, близькі родичі та друзі Філіпа замешкали призначені для гостей просторі апартаменти в палаці; придворні отримали житло, належне їм за посадою; а решта — хто був недостатньо знатний для почесного гостя, проте вважав себе досить знатним, щоб претендувати на вищу придворну посаду, ніж та, яку їм пропонували, а також ті, хто взагалі не отримав посад при дворі, — власним коштом винаймали собі помешкання в містечку, що вельми радувало городян, які мали від цього чималий зиск.

Особливо тішило Філіпа, що поруч із ним знову були друзі його дитинства, за якими він дуже скучав у Кастилії. Насамперед це стосувалося Ернана де Шатоф’єра, Ґастона д’Альбре та Симона де Біґора. Вони, як і раніше, залишалися найкращими Філіповими друзями — але тепер вони були також і його найближчими соратниками, головними сподвижниками, людьми, на яких він міг цілком покластися і яким беззастережно довіряв.

У певному сенсі до цієї трійці приєднався ще й Ґабріель де Шеверні — він був братом Луїзи, і вже одного цього було досить, щоб Філіп почував до нього щиру приязнь. Сім років тому вони потоваришували і навіть по Луїзиній смерті підтримували дружні стосунки, частенько листуючись. Через батькову заборону Ґабріель не мав змоги відвідати Філіпа, коли той жив у Толедо, і опинився в Ґасконі лише завдяки непорозумінню.

Якийсь час після полонення французького короля Ернан де Шатоф’єр вважався загиблим, і керівництво ордену тамплієрів явно поквапилося з офіційним повідомленням про його героїчну смерть. Щойно ця звістка дійшла до Ґасконі, управитель Капсіру оприлюднив Ернанів заповіт, у якому серед інших фігурувало ім’я Ґабріеля де Шеверні — йому було відписано маєток поблизу Каркасона. До честі юнака треба сказати, що коли він приїхав вступати у володіння спадком, а натомість зустрівся з живим кузеном, то лише зрадів цьому. В його радості не було й тіні фальші, і така безкорисливість дуже зворушила Ернана, який уже встиг побачити в очах інших своїх родичів приховане розчарування. Зі словами: „Е, та нехай воно запропадеться! Все одно я монах,“ — Шатоф’єр подарував Ґабріелеві один зі своїх беарнських замків з великим маєтком, що давав право на баронський титул, а в новому заповіті переписав на нього левову частку земель, що не належали до родового майорату, спадкоємцем якого, згідно із законом, був менший брат Ернанового батька.

А потім приїхав Філіп і призначив Ґабріеля міністром свого двору, відповідно округливши його володіння. Єдине, що засмучувало юнака, то це розлука з рідними. Батько категорично відмовився переїхати з сім’єю до Ґасконі й оселитись у новенькому, ошатному замкові свого старшого сина. Він навіть не захотів відвідати його…

Найближче Ґабріель здружився з Симоном. І хоч останній був на чотири роки старший, у їхній дружбі домінував Шеверні, що, власне, нікого не дивувало, оскільки Симон, не бувши дурнем у достотному розумінні цього слова, за рівнем свого інтелектуального розвитку залишався десятирічним хлопчаком. Філіп не міг стримати усмішки, коли бачив Симона разом з його п’ятирічним сином, і щоразу йому згадувався влучний вислів з Ґастонового листа: „У нашої дорослої дитини з’явилося мале дитя.“

Сам Ґастон д’Альбре, який уже розміняв четвертий десяток, став зрілим чоловіком, а в усьому іншому змінився мало. Він був вмістищем безлічі різних вад, слабинок та пороків, що в поєднанні між собою якимсь незбагненним дивом перетворювалися на достоїнства і загалом складали напрочуд сильну та цілісну натуру. Філіпові ніяк не вдавалося розгадати Ґастона: чи він тільки прикидався таким простим і прямодушним, чи, може, навмисно перегравав, акцентуючи увагу на цих своїх рисах, аби в стороннього спостерігача склалося враження, що його простота і прямодушність — лише позірні. Навіть Ґастонів цинізм (утім, доброзичливий цинізм), який начебто був невід’ємною часткою його світогляду, і той часом здавався Філіпові надто вже награним.