Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Чим же ви були приголомшені?

— Вашою красою, пані. Я побачив найчарівнішу в усьому світі жінку після… — Він демонстративно осікся з таким розгубленим виглядом, ніби з необережності видав свої найпотаємніші думки.

Марґарита була дівчина кмітлива і миттю збагнула, що значить це „після“ й кого воно стосується.

„Чортяка! Він уже заграє з Бланкою.“

— Ще б пак, — сказала вона, стріливши в кастильську принцесу насмішкуватим поглядом. — Для люблячого брата в усьому світі не знайдеш жінки кращої за сестру.

Бланчині щоки спалахнули яскравим рум’янцем.

Монтіні лицемірно потупив очі, майстерно вдаючи збентеження.

І лише Матильда прийняла все за чисту монету.

— Я теж люблю братика, — з чарівною наївністю відповіла вона. — Дуже люблю.

Щоб приховати свій сміх, Марґарита зайшлася нервовим кашлем.

— Знаю… знаю… Ти рада, що він приїхав?

— О, пані, я така щаслива! — Матильда підхопилася з подушки і поцілувала Етьєна в щоку. — Я дуже щаслива знову бачити його.

— Ваша сестра, пане де Монтіні, справжнє чудо, — сказала наварська принцеса. — Я її дуже люблю.

— Я також, — з несподіваним запалом додала Бланка.

Марґарита отетеріла.

„Отакої!“ — подумала вона. — „У хлопця залізна хватка. І як вправно він з цим упорався! У нього точно є досвід знаджування дівчат, до того ж чималий… Оце так Бланка! Виходить, он які чоловіки ваблять нашу скромницю — ловеласи, розпусники, спокусники… А в мого дорогого кузена потроху прорізаються ріжки… Тьху, тьху! Тільки б не наврочити…“

— І що ж привело вас до Памплони? — спитала вона Етьєна.

— Здебільшого бажання побачитися з Матильдою, — відповів Монтіні. — А тут ще й випала слушна нагода.

— Яка?

— Пан герцоґ відрядив до государя батька вашого посла, пана де Канільо, для проведення якихось переговорів. Я зголосився супроводжувати його, оскільки це збігалося з моїм давнім наміром відвідати сестру.

— А що заважало вам самому приїхати, і то значно раніше? Цілий рік Матильда з нетерпінням чекала вас, а натомість одержувала листи, в яких ви сповіщали, що затримуєтеся.

Етьєн видимо зніяковів і промовчав.

— Його справи затримували, — вступилася за брата Матильда. — Він ще такий молодий, а вже мусить самостійно управляти маєтком. Це нелегке діло, пані.

Марґарита іронічно посміхнулася. У неї зародилася підозра, що в Русильйоні Етьєна затримували аж ніяк не господарські справи — принаймні, не лише господарські.

— Ваша сестра неодноразово згадувала, що колись ви служили пажем у молодого Філіпа Аквітанського. Це так?

— Так, пані. Вірніше, служив я при дворі пана герцоґа, але якийсь час був у почті його найменшого сина. Щоправда, недовго, бо незабаром молоді вельможі вчинили заколот, і монсеньйор Аквітанский-молодший мусив покинути Тараскон і поїхав у Кастилію. А я повернувся до Русильйона, оскільки пан герцоґ визнав мене бунтівником і звільнив зі служби.

— Отже, ви були учасником тих подій?

Монтіні зам’явся.

— Навряд чи мене можна назвати учасником, — після недовгих вагань відповів він. — Я був просто очевидцем. Співчуваючим очевидцем.

„Хоч і нахаба, проте знає міру,“ — зробила висновок Марґарита. — „Певна скромність йому властива.“

— Мене завжди цікавила ця історія, — сказала вона. — Але всі версії, що їх я чула, були з третіх рук і нерідко суперечили одна одній…

— А як же ґраф д’Альбре? — втрутилася Бланка.

— Ха! Цей хвалько? Та я не повірила жодному його слову! Він суперечив не лише іншим, а й сам собі. Аж із шкури пнувся, щоб виставити себе в якнайвигіднішому світлі. І бувають же такі люди!

— А от Гелена вважає його чарівним, — зауважила Бланка.

Марґарита пирхнула.

— Теж мені, авторитет знайшла! — промовила вона, вдало копіюючи один з улюблених Бланчиних висловів. — Гелена вважає чарівними всіх симпатичних хлопців, і в думках вона від… — Марґарита осіклася. — Гаразд, облишмо це. Пане де Монтіні, я хотіла б почути вашу розповідь, як очевидця тих подій. Тим більше, співчуваючого очевидця.

— Але зважте, пані, — попередив Етьєн. — Тоді мені було лише дев’ять років, тому не виключено, що я пам’ятаю далеко не все істотне, а з того, що запам’ятав, не все розумів чи, може, розумів хибно.

— Це невелика біда, — заспокоїла його Марґарита. — Ви розповідайте, а ми вже якось розберемося. Відокремимо, як мовиться в Писанні, зерна від полови.

Монтіні охоче взявся виконувати бажання наварської принцеси. Розказуючи про події семирічної давності, він слухав себе краєм вуха, а часом зовсім не чув того, що говорив, і тому не помічав деяких недоладностей у своїй розповіді, що їх він припускався через неуважність. Уся його увага була прикута до Бланки, і раз по раз він обпалював її пристрасними поглядами, вдаючи, що намагається робити це непомітно.

Етьєн був хлопець метикуватий і відразу зрозумів, що подобається Бланці. Втім, він ще змалку звик до того, що подобається багатьом жінкам, проте та обставина, що він сподобався дочці і сестрі королів Кастилії, сповнювала його єство законною гордістю. Випадково підслухана ним розмова розбурхала його уяву, дала йому широкий простір для найсміливіших фантазій та честолюбних надій. Він швидше мріяв, ніж думав про щось, швидше марив, ніж мріяв, швидше навіть снив, ніж марив, і з насолодою впивався своїми мріями в передчутті найвеличнішої перемоги всього свого життя…

А Бланка ніяк не могла дати ради своїм думкам, що кружляли в її голові з калейдоскопічною швидкістю і без будь-якої логічної послідовності спліталися у химерні візерунки, здіймаючи в ній бурю незбагненних, суперечливих почуттів; і в цьому киплячому казані емоцій народжувалося друге в її житті кохання. Не підозрюючи про Етьєнову присутність, вона в розмові з Марґаритою відкрила йому свою душу і тепер почувалася перед ним ніби роздягнена догола. Це було таке дражливе відчуття, наче хтось безперервно лоскотав її, що Бланка ледве стримувалася, щоб не схопитися з місця і… Тут вона не знала, що робити далі — чи втекти геть, замкнутися в своїй спальні і плакати, плакати, плакати