Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

від сорому та приниження, поки їй забракне сліз, чи кинутися Монтіні на шию, нехай він обіймає її, цілує, нехай робить з нею все, що йому заманеться, нехай він стане таким близьким і рідним їй, щоб вона вже не соромилася своєї наготи перед ним, щоб зник, урешті, той настирливий, тривожний, неприємний лоскіт у грудях, щоб минула її огида до самої себе і до власного тіла, що залишилася їй на згадку про ночі, проведені з чоловіком, одна лише думка про які викликає неподоланне бажання знов і знов митися в марнім намаганні змити з себе бруд від його доторків…

— А ви нівроку гарний оповідач, пане де Монтіні, — схвально констатувала Марґарита, коли Етьєн скінчив. — Вам би книги писати, я не жартую. Ваша розповідь, безперечно, найцікавіша і найзахопливіша з усього, що я чула про ті події. Правда, в ній є деякі огріхи, але їх можна пояснити тим, що ви самі не дуже прислухалися до того, що говорили.

— Це від утоми, — пояснила Матильда, знов заступаючись за брата. — Адже він щойно приїхав, втомився з дороги, і тому такий неуважний.

Марґарита осміхнулася й глузливо поглянула на Бланку, потім перевела погляд на Монтіні.

— Раз так, то не смію затримувати вас, пане. Це було б безсердечно з мого боку. — Рішучим жестом вона попередила його можливі заперечення. — Ні, ні, ви й справді відпочиньте, а ввечері ми продовжимо нашу вельми цікаву розмову. Вам уже надали кімнату?

— Так, пані.

— Де?

— В гостьових покоях на першому поверсі.

Марґарита похитала головою:

— Це зовсім не годиться. Брат моєї улюбленої фрейліни заслуговує на краще помешкання. — На якусь хвилю вона замислилася. — Отже, вчинимо так. Щонайпізніше до завтрашнього вечора цей негід… пан Рауль де Толоса має звільнити свою квартиру… свою колишню квартиру, а поки що… Матильдо!

— Слухаю, пані.

— Зараз же розшукай кузена Іверо, відрекомендуй йому свого брата і від мого імені попроси, щоб він на день-другий поступився йому однією з своїх кімнат… Гм… А щоб Рікард не надумався приревнувати, скажи, що я запрошую його до себе на обід. — З цими словами вона простягла Етьєнові руку для поцілунку. — Приємно було з вами познайомитися, пане де Монтіні.

— Мені теж, — тихо промовила Бланка. Вона вся затремтіла, коли він, ніби ненавмисно, всупереч тогочасному звичаю притиснувся устами до її долоні.

Коли Матильда та Етьєн вийшли з кімнати, щільно зачинивши за собою двері, Марґарита пильно подивилася на Бланку і запитала:

— Гарний братик у Матильди, правда ж?

Бланка встала з крісла, пересіла на диван поряд з Марґаритою і поклала голову їй на плече.

— Господи! — прошептала вона. — Що зі мною діється?…

— А що саме з тобою діється?

— Я наче горю вся… палаю…

— Ти закохалася?

— Ні… Не знаю… — плутано відповіла Бланка. — Я нічого не знаю!

— Зате я знаю: в тобі спалахнула пристрасть. Тому ти вся і гориш. Ти згоряєш від пристрасті. Зі мною теж так було… Колись. Дуже давно. Найпершого разу. — Марґарита мрійливо всміхнулася. — У нас гостював Альберто Фарнезе, теперішній герцоґ Пармський, і я, одинадцятирічне дівча, закохалася в нього по самі вуха. Ніби з глузду з’їхала. На третю ніч я потайки пробралася до його спальні й залізла до нього в ліжко. У темряві він не впізнав мене й вирішив, що це одна з фрейлін моєї матінки. А вранці… О! Я ніколи не забуду вираз його обличчя, коли він прокинувся й побачив мене… Бланко, ти вся тремтиш!

Бланка ще міцніше притислася до неї.

— Мене морозить, Марґарито.

— Але ж щойно ти горіла.

— А тепер мене морозить. Мені… мені страшно. Я боюся…

— Чого ти боїшся?

— Себе боюся. Своїх думок і…

— І бажань, — допомогла їй Марґарита. — Ти відчувала щось схоже до Красунчика?

Бланка довго мовчала, перш ніж відповісти.

— Так, — сказала вона. — Тільки це сильніше, значно сильніше. Коли я хотіла… Коли мене вабило до Філіпа, я завжди вчасно зупинялася. А зараз я боюся, що не зумію зупинитися. Що зі мною, Марґарито?

— Ти дорослішаєш, от і все. Твій Філіп розбудив у тобі жінку, Александр зробив тебе жінкою, а цей хлопець, сподіваюся, навчить тебе бути жінкою. Усе це природно, і тобі нічого боятися. Відкинь усі страхи, скорися своїм бажанням, дай волю своїй пристрасті. І ти побачиш, як це чудово — кохати й бути коханою. Адже сам Господь говорив, що суть нашого життя — любов.

— Ох, кузино! — розпачливо простогнала Бланка. — Не муч мене. Прошу тебе, не муч… Будь ласка…

Марґарита зітхнула:

— Ти сама себе мучиш, серденько. І не тільки себе — мене також.

І це була щира правда. Останні чотири місяці Марґарита жила в постійному страхові перед майбутнім. Її лякали можливі наслідки гучного скандалу, що вибухне, коли Бланка (а рано чи пізно вона таки зважиться на це) зажадає розлучення з Александром, публічно звинувативши його в кровозмішенні. Власне, як такий, скандал був би навіть вигідний Марґариті, оскільки дозволяв їй позбутися свого політичного супротивника — ґрафа Біскайського; за інших обставин вона б сама посприяла оприлюдненню цієї історії, дарма що при тому постраждала б і Жоана, яку наварська принцеса по-своєму любила. Проте стосунки Александра з сестрою відкрилися надто пізно, вже після його одруження з Бланкою, і тепер в разі їхнього розголосу виявиться враженою фамільна честь кастильського королівського дому, і гнів могутнього сусіда, найпевніше, впаде на всю Навару, не розбираючись, хто конкретно завинив у нещасті Бланки — улюбленої сестри короля, який від самого початку був рішуче налаштований проти її шлюбу з Александром Біскайським і тільки радий буде звільнити її від цих обтяжливих пут. Щонайменше Альфонсо XIII денонсує всі мирні договори з Наварою і вмиє руки, дозволивши своїм войовничим та ласим до чужих земель васалам діяти на власний розсуд. А тоді й Ґасконь з Араґоном не залишаться осторонь — з якого боку не глянь, а під загрозою опиниться саме