Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
Дев’ятнадцятирічний римський принц Валентин Юлій був надміру гарячим, войовничим і вкрай честолюбним юнаком. Після пишних проводів, улаштованих йому в неаполітанському порту, повернутися додому, так і не взявши участі в справжньому бою, було для нього рівнозначно поразці. Отримавши звістку про капітуляцію Портуґалії й письмові запевнення Альфонсо XIII в непорушності його зобов’язань перед імператором, Валентин Юлій, однак, не повернув свої кораблі назад. Охоплений гнівом та досадою, він вступив у нерівний бій з мавританським військовим флотом і повністю розгромив переважаючі сили супротивника, зазнавши при тім зовсім незначних втрат.
Це був успіх, гідний тріумфу на батьківщині, але окрилений своєю блискучою перемогою юний адмірал не зупинився на досягнутому. Він спрямував свої кораблі до Ґібралтару, і вже надвечір наступного дня цей стратеґічно важливий порт перейшов під владу італійців.
Здавалося очевидним, що купка відчайдушних сміливців на чолі з Валентином Юлієм не зможуть втримати в своїх руках Ґібралтар, і, в кінцевому підсумку, весь римський флот буде розгромлений, а сам принц, якщо не загине, то потрапить в полон. Та, на щастя, Альфонсо Кастильський вчасно зорієнтувався, і зібрана ним для походу на Портуґалію і ще не розпущена армія, здійснивши марш-кидок, ударила по Ґранадському еміратові з півночі, а ескадра бойових кораблів з порту Уельва атакувала Кадіс. Учувши, звідки дме вітер, Хайме III Араґонський, не ставлячи ніяких попередніх умов, у спішному порядку відрядив на допомогу італійцям свій військовий флот.
Як і в музиці, на війні експромт, за наявності натхнення, часом дає кращі наслідки, ніж ретельно обдуманий та розроблений в усіх деталях план майбутньої кампанії. Менше ніж за місяць Ґранадський емірат упав, самого еміра полонили, а майже вся Південна Андалусія, за винятком мису Ґібралтар та порту Малаґа, що дісталися відповідно Італії та Араґону, ввійшла до складу Кастильського королівства. Таким чином, Реконкіста в Іспанії, що тривала понад сім сторіч, успішно завершилася влітку 1452 року.
Плоди цієї блискучої перемоги пожинали не лише Кастилія, Італія та Араґон. З Філіпового благословення балеарський флот розпочав набіги на Мавританію, а в середині серпня ґасконська армія окупувала місто Джазаїр[25], що згодом стало форпостом ґалльської експансії в Північній Африці. Тим часом єзуїти, скориставшись зі зручної нагоди, розширили Марокканську область ордену на північ, захопивши портове місто Танжер, і зупинили своє просування лише на лінії ріки Ксар-Сґір, де зустрілися з араґонцями, які теж не гаяли часу і взяли під свій контроль південно-східну частину Ґібралтарської протоки, а також всю Сеутську затоку аж до мису Кабо-Неґро.
Валентин Юлій Істірійський, ушанований після повернення в Італію тріумфом, навіть не думав спочивати на лаврах. Незабаром він відбув до Тунісу, щоб воювати там для більшої слави Риму та відродження його колишньої могутності.
Покінчивши з присутністю маврів на заході Європи і почавши тіснити їх у Північній Африці, католицький світ, разом з тим, не міг не звернути свої погляди на схід континенту, де нарівні з турецькою загрозою, що насувалася з Малої Азії, на півночі назрівали процеси прямо протилежного характеру.
Ще в 1239 році, після перемоги руських військ в битві під Переяславом, великий князь Київський Данило, що став згодом королем Русі, і татарський хан Бату уклали перемир’я, розділивши між собою сфери впливу по лінії Полоцьк — Смоленськ — Новгород-Сіверський — Сіверський Донець. У перші сто років перемир’я, яке, незважаючи на постійні прикордонні сутички, тривало вже понад двісті років, руські королі об’єднали князівства, що перебували у сфері їхнього впливу, в єдину державу, а потім утвердили владу Києва на Азові та в Північному Причорномор’ї. Тож у середині XV сторіччя, коли відбувалися описувані нами події, Русь являла собою могутню державу на сході Європи, рівну за територією двом Німеччинам і значно згуртованішу за вельми аморфний союз ґерманських князівств.
А тим часом, на північ від Русі набирала силу Литва. За минулі двісті років литовці розділили з поляками Прусію, прогнали лівонських лицарів з куршських, лівських та естських земель, успішно протистояли своїм північним сусідам, скандинавам, і навіть були поширили свою владу на Карелію, втім, ненадовго — невдовзі їм довелося повернути її новгородцям. Після падіння вільної Новгородської республіки північна частина Карелії дісталася шведам, а південна відійшла до Московії — держави, яка виникла внаслідок об’єднання слов’янських князівств, що опинилися в сфері впливу Золотої Орди.
Однак відтоді литовські князі ніяк не могли забути про втрачені північні території, рівно ж як і руські королі частенько згадували про те, що в минулі часи північно-східні князівства беззастережно визнавали верховенство над собою київського престолу. Кілька років тому король Русі Роман II та великий князь Литовський Вітовт IV вирішили, що настав час відновити історичну справедливість, і, підписавши договір про „вічний мир“, почали активно готуватися до майбутнього звільнення своїх, як не втомлювався повторювати руський король, „споконвічних територій“.
Північно-східні русини, які, втім, і самі поступово струшували з себе татарське ярмо, в принципі не мали нічого проти братньої допомоги з боку південного сусіда, проте ціна, що її вимагав Київ за цю допомогу — так зване воз’єднання, багатьом здавалася надмірно високою. І до монголо-татарської навали східні слов’яни, цей конгломерат різних племен, ніколи не відчували себе єдиним народом, а після розділу їх хиткої спільності — старокиївської держави, північно-східні русини опинилися в абсолютно інших ґеополітичних умовах, ніж їхні родичі на півдні та південному заході. Двохсотрічне перебування під азійським ярмом не могло не відбитися на їхній психології, національному характері та культурі, життєвому укладі і, природно, на самій формі московської державності, яка була по-азійському деспотичною.
Мабуть, найбільш проруськи налаштованим прошарком московського суспільства було духовенство, бо воно напряму залежало від Константинопольського патріаршого престолу і більшість вищих церковних посад у Московській метрополії займали або греки, або південні русини. Саме єпископи були єдиними, хто беззастережно підтримав ідею Романа II про об’єднання двох східнослов’янських держав, а трохи пізніше (але з істотними засторогами) й ідею папи Павла VII про воз’єднання двох християнських церков. Однак ні те, ні інше не здобуло широкої підтримки ні у простолюду (хоча його думки
