Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

але зараз його можливу радість затьмарювали болісні сумніви: від кого ж у Амеліни дитина — від нього чи від Філіпа? Він погрожував їй і навколішки благав зізнатися, чиє дитя вона носить під серцем, і трохи заспокоївся, лише коли Амеліна взяла за свідків падре Антоніо та ще одного тарасконського священика і, поклавши руку на Євангеліє, поклялася всіма святими та честю всього свого роду, що ця дитина — від нього.

У приступі жорстоких докорів сумління Філіп і Амеліна вирішили, що надалі вони любитимуть одно одного лише як брат та сестра, і поспішили повідомити цю втішну звістку Симонові. Ґастон д’Альбре скептично поставився до їхнього квапливого рішення, правда, не заперечував, що ця обітниця братсько-сестринської любові має непоганий шанс протриматися принаймні до закінчення памплонських свят — хоча б тому, що Амеліна, у зв’язку з її станом, залишається в Тарасконі.

Разом з Амеліною мусили лишитися й інші ґасконські і каталонські дами, оскільки в герцоґа та Філіпа жінок не було, а Ґастонова дружина також чекала дитину, і отже, нікому було очолити жіночу частину делеґації. Так постановила терміново скликана сімейна рада, більшість на якій належала молоді. Філіпові кузени різного ступеню кревності з рідкісною одностайністю вхопилися за можливість позбутися своїх дружин, щоб досхочу порозважатися при відомому своїми знадами наварському дворі.

Таке безсердечне з боку чоловіків рішення, що невимовно засмутило всіх жінок, згодом обернулося великою удачею, мало не даром Провидіння, позаяк на шляху до Памплони поїзд ґасконців зазнав нападу…

Розділ XX
Дорога

Філіп залишив Ортез у доброму гуморі. Йому сподобалося це чудове, добре укріплене містечко неподалік Олорона — однієї з приток ріки Адур; йому подобався весь Беарн, цей мальовничий куточок землі. Ознайомившись на місці зі станом справ у князівстві, він із задоволенням переконався, що все тут гаразд, народ на життя не нарікає, а місцеві посадовці здебільшого сумлінно виконують свої обов’язки. Певна річ, не обійшлося без виявлення фактів дрібного хабарництва й інших зловживань владою, та загалом Філіп був радий, що йому не довелося вдаватися до надто суворих покарань.

Численний загін з трьох почтів — герцоґа, Філіпа та Ґастона д’Альбре, що отримав окреме запрошення від наварського короля, — без поспіху прямував на південний захід, уже безпосередньо до Памплони. Сонце наближалося до зеніту, спека ставала дедалі нестерпнішою, і Філіп, знемагаючи від неї, з жалем згадував приємну прохолоду Ортеза. Деяку втіху давало йому споглядання велетенської залізної башти, прикрашеної шовком та оксамитом і увінчаної жмутком різнобарвного павиного пір’я, яку ледве втримував на собі могутній кінь, також весь у залізі.

„Чорти б забрали цього вискочку,“ — добродушно всміхнувся Філіп.

Цією баштою був ніхто інший як Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, конетабль Аквітанії, Беарну та Каталонії, верховний адмірал ґасконського й балеарського флоту. Він довго стримувався, та врешті не стерпів і, напрочуд вдало вибравши день, звелів зброєносцям надягти на нього важкі турнірні лати, з якими, за його ж власними словами, він хотів зростися. Така ж доля спіткала й Байярда — молодого, перспективного жеребця, що його Шатоф’єр вирішив перевірити на витривалість.

Коли вранці Ернан з’явився перед своїми друзями, з ніг до голови закутий у залізо, йому довелося вислухати чимало дошкульних кпинів від Філіпа та Ґастона, а потім з нього почало кепкувати сонце — і робило це ще безжальніше, ніж до того друзі. Проте цей упертюх ніяк не бажав визнати своєї помилки і продовжував їхати в латах, піддаючи себе та бідолашного коня жахливим тортурам. У думках він, звісно, проклинав себе за дрімучу дурість, не викоренену й трьома роками хрестового походу, але гордість не дозволяла йому звернутися до Філіпа з проханням улаштувати привал, щоб він міг поскидати з себе і з коня все залізо.

Філіп подолав у собі спокусу, знов під’їхати до Ернана і ще трохи позловтішатися з його нещастя, а натомість приострожив коня й наздогнав Ґабріеля, що їхав попереду, над чимось замислившись.

— Яка з беарнських панночок заполонила твої думки? — запитав він у свого першого дворянина.

Ґабріель перевів на нього замріяний погляд.

— Це не панночка, монсеньйоре.

— А хто?

— Пан Лукрецій Кар та його поема.

— Атож, — кивнув Філіп, пригадавши, що вчора увечері мигцем бачив цю книгу в Ґабріеля. — „Про природу речей“.

— То ви читали її? — пожвавішав юнак, наперед смакуючи цікаве обговорення.

— Років десять тому. За текстом цієї поеми падре Антоніо навчав мене класичної латини. Я навіть дещо пам’ятаю з неї: „Quod petiere premunt arcte, facintque dolorem corporis…“[26] Гм, далі забув.

— У вас дуже вибіркова пам’ять, монсеньйоре, — саркастично зауважив Ґабріель.

— У якому розумінні? — запитав Філіп, шаріючись.

— Відповідно до ваших безпосередніх інтересів. Якщо це все, що запам’яталося вам з цього філософського твору, то…

— Це вже занадто, Ґабріелю! — розсердився Філіп. — За кого ти мене маєш?

— За того, хто ви є, — відповів той, нітрохи не злякавшись Філіпового гніву. — Я в жоднім разі не звинувачую вас в обмеженості, монсеньйоре, але слід визнати, що ваша цікавість до жінок надмірна. Навіть у поході стерпіти не можете, згадайте-но Байону. Та й учора…

„Розпочалося!“ — скрушно констатував Філіп. — „І надала ж мені нечиста згадати саме про „любих в обіймах“ у присутності цього поборника доброчесності.“

— Захоплення жінками, — урвав він Ґабріеля, — ніколи не буває надмірним. Так само, як не буває забагато жінок. Скільки б їх не було, їх завжди замало.

— А якби моя сестра була жива? Ви б і тоді так вважали?

Філіп спохмурнів, очі його звузилися.

— Ґабріелю! — жорстко мовив він. — Не смій згадувати за таких обставин ім’я Луїзи, вкотре тебе прошу!

— Що за грізний тон, Філіпе? — пролунав позаду могутній баритон.

Філіп озирнувся й побачив Ернана, що наздоганяв їх, тримаючи в руці шолома з розтріпаним плюмажем. Його волосся злиплося від поту і стирчало в усі боки