Оскол - Марина та Сергій Дяченко
І минав час, але вона не сумувала. Ні, інше почуття навалювалося на князівну. Крижана порожнеча. Безсилля і почуття втрати. І усвідомлення власної нікчемности. Слабкість і головний біль.
Вона злякалась. І покликала компаньонку. Стримуючи сльози, поскаржилася на раптову недугу; жінка вислухала всі ознаки хвороби й сховала очі.
— Ви здорові, князівно…
Яна заплакала.
їй не допоможуть… Вона самотня. Безпомічна. Осиротіла… І скрізь віддалений шум у вухах вона чула, як жінка сухо говорить комусь, щоби негайно пішов за Яром. За Яром… Яр, Яр… Спалахи світла перед заплющеними очима. А потім хитнулася під ногами підлога, і в розчинені двері ступило сонце. І затопило кімнату теплом і спокоєм, і не палило — заливало собою життя, наповнювало, проганяло жадібну порожнечу… Вона отямилась. Злегка паморочилася голова; посеред кімнати стояв Оскол, і вона спершу ступила назустріч з наміром торкнутися його, а потім усе зрозуміла і відсахнулася.
— Це кінець… — звідкись іззовні сказав її власний, навдивовижу спокійний голос.
І ВІН спохмурнів:
— Усе зовсім не так страшно, князівно. Ви надто вразливі…
Вона сліпо ступила до вікна й отямилася лише тоді, коли позолочені грати залишили на її обличчі дві гарячі червоні смуги.
…і відмовлявся від золота й титулів. Тільки князівну за дружину, і посаг за нею, і угоду зі старим князем, що дорожча за будь-які гроші. Хоч як хитрували посли — нічого іншого не могли домогтися, а час минав, за шкуру свою боялися, ПРИВ'ЯЗАТИСЯ до Оскола не хотіли… І посилали поштових голубів туди-сюди, і князь був ладен погодитись…
Він ліг спати перед світанком, але не зімкнув очей. Спливав час, але він не спав. Ні; інше почуття навалювалося на нього, і це не був страх і не була туга. Порожнеча навалювалася на Оскола, крижана порожнеча. Безсилля і почуття втрати.
Втрата. Втрата. Але ж він надбав?!
Сходило сонце, і оживав замок. І Оскол знав, що варто підвестися, пройти в покої до князівни — і сонце погляне з обличчя її, не пекуче — ні, тепле і рідне, віджене ненажерливу порожнечу, заллє собою темні закутки його похмурої душі…
«В тебе ніколи не буде друзів, Осколе! Тому що раби…»
— Я знаю, — сказав він, дивлячися на сонце. У спів птахів уплелася висока надривна нота — він не відразу зрозумів, що це біль. Гострий біль у серці. «Люблять лише те, що бояться втратити. За що ми так любимо життя?»
— Я боюся втратити, — прошепотів він. — Але мине ще кілька днів, і я вже ніколи її не втрачу… Тільки смерть розлучить нас…
«Чи люблю я повітря, яким дихаю?..»
Вона пахла бруньками. Можливо, він вигадав цей запах. Можливо, кожна людська донька раз у житті нагадує новонароджений листок. Коли підліток перероджується, вивільняє з себе жінку, коли всі ці дивакуваті погляди і різкі рухи відходять, спадають, наче тісна оболонка…
— ЯНО… Ваш батько погодився на наше весілля.
Покірно опущені вії. Скільки часу минуло від тієї миті, коли він уперше побачив її? Чотирнадцять днів? П’ятнадцять? Ох, які погляди кидала вона. Як кидалася з кута в кут — блискавка, вільна білка у чотирьох стінах, пусти до лісу — тільки хвіст майнув би…
Білка.
Він дивився на її губи. На крапельки поту над щільно стиснутими устами. Власне, все це й так належить йому — аж до смерти, його чи її…
Її батько міг би і не давати своєї згоди. Але він дав її, тому що любить дочку. Тому що…
Лис відгризає власну лапу.
— Яно, невже ви так нічого й не скажете мені?
Один погляд. На мить повертається колишня білочка.
Вії дрижать. Падає пасмо, закриває обличчя… Так тремтить павутиння перед світанком і струшує росу. Так падає ялинова віть.
— Яно… — Він не кричав. Але від звуку його голосу здригнулася не тільки князівна — здригнулись і слуги на сходах. І вартові біля мосту…
— Яно…
Ох, який вона кинула погляд, пронизливий, мов спис…
Посміхається вилицюватий Сотка. Шкірить криваву рану на горлі.
Сотка вибрав…
І я вибрав також…
— … Слухайте мене, князівно. Зараз, негайно… ви рушаєте додому.
Тиша.
Пагорб укритий чорними виразками попелищ. Сходить сонце — на старому вугіллі висихає роса…
— Ви повернетеся до батька… Посли довезуть вас. Ви будете відходити все далі, із кожним кроком… вам буде гіршати. Але ви не повернете назад.
Тиша.
Він буде стояти на мурі і дивитися. Маленький загін щезне у лісі, але він стоятиме над ровом, де загинув Лабан…
І вітер буде пахнути задавненим погаром.
— Йди! І не здумай повернутися. Йди, не озирайся, зціли зуби, я знаю, ти зумієш… Не так і багато минуло часу. Важливо витримати перший удар. І шлейф туги. Але найголовніше — знати, що біль теж коли-небудь закінчиться. Усе це мине, князівно, я знаю… Йди.
Ось тепер вона дивиться.
Вперше за весь цей час вона дивиться йому в очі без страху і ненависти. Які почуття чаяться у них? Подив?
— Я не хочу втрачати тебе!! Краще відмовитися — щоби ніколи не забути… Я залишуся без тебе і втрачу спокій, але це краще, ніж… навіки привласнити тебе і загубити душу. Нехай утече струмочок, нехай залишить після себе висхлий слід… це правильніше, ніж засипати піском і камінням його єдине джерело. Щастя буває лише там, де можлива втрата…
Він стримався, щоби не торкнутися її. Не взяти за руку. Зайвий дотик — зайві страждання у майбутньому…
Вона дивилася. Не дівчинка. Не здивований, зляканий підліток — жінка… ще не мудра, але вже на порозі розуміння. Мине зовсім небагато часу, і вона ЗРОЗУМІЄ…
Сама не усвідомлюючи, навіщо, вона ступила йому назустріч.
— Прощавайте, князівно. Ми не зустрінемося більше ніколи.
… століття. І на місці замку тепер руїни і пустка. Це було давно. Так давно, що й не пригадати…
Згарище
Ніколи не знаєш, де чатує на тебе неприємність.
З мосту у вибоїну — старенький фургон здригнувся, і Ґай ясно почув гуркіт у кузові. Довелося зупинити машину.
Червневий ранок. Від річки
