Оскол - Марина та Сергій Дяченко
Невеличкий «Оскол» — така сама візитівка Дяченків, як «Я помню чудное мгновенье…» — візитівка Пушкіна, «Муму» — Турґєнєва, «Каштанка» — Чехова. Ця маленька повість схожа на кубик Рубіка: кілька основних понять-інстинктів — «Я», «Свобода», «Любов» — несподівано-примхливо поєднуються у складніші категорії — «Щастя», «Втрата», «Смерть», «Вічність», «Боже-вілля».
«Погляньте, князівно, на бузок. Цвіте, мов божевільний»? — ця фраза, викресана з персонажа блискавкою психічного зламу, набуває енергетики древньої мантри. За нею — провалля у потойбіччя, де людина залишила свою спорідненість зі Всесвітом, коли і той бузок, і цей теплий камінь, і захід сонця були частиною тебе. Були — поки Цивілізація не обернула тебе на раба. Раба звички до безстресово-діабетичного комфорту, до нудної, копійчаної, але «гарантованої» роботи, до принизливих компромісів з іще більшим рабом-начальником, до горілчаної анестезії. Не ламай божевільний бузок — «краще відмовитися, щоб ніколи не забути».
Дяченки — видобувачі табу та мисливці за демонами порожнечі. Анатоми «здорового глузду» і традицій, породжених лінощами. Наглядачі терезів, що зважують рівновагу порядку і хаосу. Вони міряють життя лінійкою, градуйованою не тим, що зробив, а тим, що міг зробити. Колись на ці дослідження поклав життя Карл-Ґустав Юнг. І Достоєвський. І Булгаков. Намагалися відшукати і збагнути мету, дорожчу за життя. Збагнути боже-вілля бузку.
Часом з археологічних розкопок душі Дяченки видобувають живу воду, і тоді — «таке відчуття, що ось-ось зрозумієш головне». Це власне, про будь-який з їхніх творів. Реконструкції міфу про Галатею, оживлену Пігмаліоном. Сліпці Бройгеля не впадуть у прірву, і палець Мікеланджелового Адама ось-ось торкнеться руки Творця на стелі Сикстинської капелли. І здійсниться назва — «Народження життя».
Читайте Дяченків — і ви відчуєте боже-вілля бузку.
Костянтин РОДИК,
культурологічна асоціація МІЛУ-культ
Оскол
І кажуть, дорожчим за рідного батька був панові цей в'язень. Їв на золоті, спав на оксамиті, але за мурами щогодини змінювалася сторожа — понад усе пантрував володар бранця свого… Смерть чекала на тих, хто втратив пильність на варті… І, кажуть, кожного дня приходив він до полоненого свого й то говорив з ним прихильно, то проклинав — але жодного разу не торкнув його і пальцем…
І сталося так, що якось уранці знайшли полоняника мертвим у басейні з фіалковою водою. Кажуть, сам шукав смерти для себе і знайшов — пан, коли дізнався, сполотнів, і страшні стали очі його. І він топтав ногами байдуже тіло, й осипав прокльонами, від яких здригалася земля, і звелів стратити слуг і вартових, що недогледіли… А наступного дня став хворобливо тихим. А третього наказав відкопати труп, і хапав померлого за сині руки, і благав про щось — але залишався німим звільнений в'язень, і пан змарнів, занедужав, а за десять днів помер у судомах і муках…
Троє коней низкою вийшли з лісу; на цей час вже настільки розвиднілося, що можна було розрізнити обличчя вершників. Двоє виглядали задоволеними і злими, третій сутулився і тримав голову так низько, що волосся звисало на обличчя брудним мішком — а може, це й був мішок, недарма так вдоволено усміхалися супутники, недарма один з них вів коня сутулого верхівця на короткому поводі. Біля підніжжя пагорбу кавалькада вповільнилася, перед подорожніми постав, більше вже не ховаючись, замок.
…давня недобра слава. Чужі люди оминали його, зате свої ніколи не віддалялися більш як на денний перехід. Різне говорили, і дехто вірив чуткам, але було чимало таких, які знали правду… Кажуть, що лише раз на сторіччя земля народжує таких, як Оскол…
— …Впусти мене. Мені треба бачити…
— Раніше було думати, — з деяким жалем озвався вартовий з оглядового віконця.
— Гади, — знесилено захрипів прохач, блідий хлопець у брудній шкіряній куртці. — Я не хочу так конати… Ти! — у його голосі раптом задзвеніли наказові нотки. — Поклич його, скажи, що я…
Вимогливий окрик зірвався і обернувся скиглінням. Зсудомлений хлопець опустився на траву під брамою. Тим часом наблизилась кавалькада з трьох вершників.
— Пощо? — поцікавився вартовий і про всяк випадок прикрив своє віконце.
— У справі, — всміхнувся той, хто їхав першим, — справу зроблено, замовлення привезли.
Прохач у брудній шкірянці раптом кинувся допереду і вчепився у ногу приїжджого:
— Лесю… Батьком твоїм… Благаю… візьми мене…
— Жени його, — пробурчав вартовий. — Сам, бовдур, втік… А тепер в’ється другу добу під воротами, як та муха, направду.
— Дурень, — пробурмотів приїжджий Лесь, відводячи погляд. — Що ж я тепер вдію…
Обидва його супутники мовчали. Один з них із жахом вирячився на нещасного хлопця. Другий розмірено похитувався у сідлі, руки його були зв’язані за спиною, а голова та груди закриті мішком, тому не визначити було ні віку його, ні статі.
Хлопець заверещав — його зіпхнули з дороги; відкинутий на узбіччя, він знову отримав можливість до хрипу благати, проклинати і битись у стулки воріт.
— Я не піду, — молодший із приїжджих нервово відсахнувся від залізних дверей. Товариш його насупився.
Слуга, наданий у супровід, зневажливо скривив губи:
— З першого разу нічого тобі не буде, дурню… Коли б відразу — так під брамою… збиралися б… ніякого здоров’я панові не стачило б — з цілим світом знатися…
Слуга демонстративно не помічав третього гостя, того, що з мішком на голові. Руки полоненого розв’язали і поводилися ввічливо — але волочити його доводилось силоміць. Ноги не бажав пересувати, наволоч. Або ж не міг.
… З вигляду років шістнадцяти — сімнадцяти. Це виявилося, коли стягнули мішковину з голови її; витончене сіре обличчя у смужках висохлих сліз. Волосся стягнене вузлом на потилиці, і таке враження, що не вона його
