Оскол - Марина та Сергій Дяченко
Він повернувся і пішов у темряву під «молильниками», легко і нечутно; Ґай стояв і дивився йому вслід, його рука в кишені стискала камінчик зі «Згарища».
— Зачекайте! — раптом скрикнув Ґай і кинувся наздоганяти. Ратенфенґер зупинився.
— Я хотів сказати… — Ґай звів дихання. Він не знав, що казати. Але говорити хотілося нестерпно. Ратенфенґер чекав, і Ґай нарешті спромігся на ледь чутне:
— Я… вдячний. Прощавайте.
— До побачення, — весело сказав Ратенфенґер; у світлі місяця блиснули його бездоганні білі зуби.
— Можна спитати?
— Звісно.
— Ні високість, ані гордість… Можливо, вони знайдуть… чим… дорости? І Небо їх усе-таки почує?
Обидвоє подивилися туди, де з відчаєм пнулись у зоряну безодню чорні кострубаті постаті.
— Хтозна, — відповів Ратенфенґер. — Хтозна.
Зовні
… Лабіринт коридорів урвався. Вони влетіли до просторої зали, повної пилюги та мотлоху, де, наче нездоланна стіна, постала перед ними широка спина ЙОГО. Розпачливо тулячись одне до одного, вони завмерли.
А слідкома за ними — і знавіснілий начальник варти з шістьма вояками. І виглядала ця сімка зовсім не блискуче.
— Це хто ж такий доблесний, — пробурмотів САМ, не обертаючись, — який це такий надійний вартовий не здатен вгамувати хлопчика з дівчинкою?
Вояки мовчали. Нач. варти втер змокрілого лоба:
— Хіба це дівчинка. Вона ж берегиня, ***, у таку фіг поцілиш.
Нарешті *** обернувся; на вузькому столику перед НИМ об’ємна, багатоповерхова, страшенно складна гра.
Вишикувалися вартівники, а нач., навпаки, присів. Аж не вірилося, що вся ця зграя ще мить тому палала жадобою вбивства.
— Берегиня, — сказав ТОЙ, Дану оглядаючи. — Берегиня й пастушок, — погляд ЙОГО перейшов на Щека, і хлопець одразу зрозумів, чого це присів начальник варти.
З кишені на грудях ВІН витяг зім’яту пачку цигарок. У глибоких захаращених надрах зали вдарив годинник, лунко і журливо.
— Отже, так, — сказав, рідким димом затягуючися. — Коли вже вони прорвалися, треба дотриматися справедливости… Як тебе звати, Я забув?
— Щек, — ледве вимовив хлопець.
— Знову Щек, — чомусь, відкритому ЙОМУ одному, всміхнувся. — Добре… То чого тобі?
— Волі, — Щек почувся впевненіше. — Я вільна людина… Я назовні хочу. А коли…
Зараз він ладен був клястися будь-чим і будь-чим погрожувати, безглуздо, безнадійно боронячи своє право — промову цю, однак, одразу ж урвали.
— Так, — сказав. — Дуже добре. Можливо, ти не зрозумів, але ніхто тебе не затримує, Щеку. Ді… тобто берегиня з тобою?
Щек мовчав, приголомшений.
— З ним, — утрутився нач. варти. — Фіґ би він утік, коли б не вона!
— Добре, — повернувся до гри й обережно пересунув крихітну пульсуючу фігурку. — Йдіть, заради Бога… Тільки от жити там, Щеку, не можна. Ані їсти, ані дихати, і звідусіль лізе всіляка гидота… Ти ще, можливо, й витримаєш, а берегині, — скоса на Дану поглянув, — берегині там і трьох днів не живуть… Іди, тільки знай — назад під склепіння ніхто тебе не впустить. Іди.
Цигарка в руці ЙОГО губила сірий, пухнастий попіл. Начальник варти зміряв Щека переможним поглядом. Дана зітхнула ледь чутно і щільніше притиснулася до Щекових ребер.
Знову підвів голову Свою. Важку:
— Ну що дивишся? Знаєш, чого вартує мені це склепіння і ті, хто під ним? Кортить волі — вперед. Утікач чортів… Бунтівник. Повстанець, — скривив губи і схилився над грою Своєю.
Запанувала тиша. Десь у глибині зали осипався пісок.
— То, це… Прогнати їх? — насмілився поцікавитися нач. варти.
— Так, — різко сказав. — Тільки дай йому папір і перо… Напише, що скажу. Задля чистого сумління… Мого.
Знімілими пальцями Щек розрівняв на коліні жорсткий аркуш, піднесений начальником. Звів запитливий погляд.
— Я, такий-то… Виходжу за межі склепіння з власної волі й у твердій пам'яті. Усвідомлюю незворотність свого вчинку. Знаю, що чигає на мене зовні… Підпис. Усе.
— І вона най напише, — запропонував нач. варти.
— За нашими законами берегині недієздатні, — витягнув наступну цигарку. — Йде з ним — нехай іде… Хоч і шкода, — і глибоко затягнувся.
— Не вірю я Вам, — сказав Щек. — Там… За склепінням… Є життя. Інше і… краще.
— Дуже добре, — озвався байдуже. — Піди й перевір.
Щек позирнув на Дану — круглі сині очі на вузькому блідому обличчі.
— А коли… — запинаючися, почав він, — коли… Ви мені покажете?
— Що? — здивувався.
— Те, що… там. Щоб я подивився.
— Оце так-так! — присвиснув. — Щеку, ти або віриш мені, або ні, або йдеш, або…
— Най іде, — всміхнувся нач.
— Брешуть вони, — тоненько сказала Дана. — Склепіння… Не людей рятує від того, що зовні, а те, що зовні, від людей…
— Як велемудро ти висловлюєшся, ді… тобто, берегине, — відвернувся, пробурмотів, не дивлячись: — А хто це тобі таке цікаве розповів, га?
— Дізнатися? — запопадливо зголосився нач. варти. Дана знову стиха зітхнула. Щек обережно обійняв її за плечі.
— Фіг ти дізнаєшся, — голосом начальника варти озвався. Згодом додав уже Власним: — Та й не треба… Навіщо… Все одно…
— Там життя, — сказала Дана, — там небо… Жовте-жовте небо і синє сонце…
Пирхнув:
— Взагалі-тo буває навпаки… Втім, немає там нічого жовтого чи синього… Нічого.
— Є, — продовжувала Дана, — там дерева…
— Пожалій її, Щеку, — серйозно сказав: — Не треба. Не ходи.
Люк займав півстіни — від підлоги до стелі.
— Коли відчиниться люк, шляху назад не буде. МЕНІ, власне, однаково… Та чому ти не віриш МЕНІ?!
Щек мовчав і кусав губи.
Дана посміхнулася:
— Ти побачиш, Щеку… Там хмари…
Люк упав…
Примітки
1
Der Rattenianger (нім. Щуролов) — персонаж німецького фольклору — за обіцяну винагороду звільнює місто Ґамельн від щурів, але за порушення угоди забирає з нього всіх дітей.
