Оскол - Марина та Сергій Дяченко

— Нічого, — луною озвався Ґай і злякався, чи не виглядає це знущанням, — ну, студенти там… бунтують…

— А ти? Не бунтуєш… студенте?

Усе ти знаєш, з тугою подумав Ґай і процідив крізь зуби:

— Ніколи мені. Влітку не зароблю — що їсти буду?..

— З голоду помреш?

По даху застукотіло віття. Дорога звузилась і занурилась у маленький гай.

— Тобі що, працювати нема де? Студент блискучого університету…

— Що тепер блищить… — промимрив Ґай похмуро. — Нічого не лишилося блискучого…

— Репетитором найнявся б… Усе ж краще, ніж тут… куряву ковтати…

— Тут краще.

— Поясни-но.

Ґай злився. Причепився, кліщ, не було нічого в угоді про те, що треба цілу дорогу молоти язиком…

— Платять добре, — неохоче кинув він. Згодом додав, вкрай несподівано для себе: — І народився я тут.

І хто тільки смикав його за небалакучий взагалі-то язик?!

Строкатий гмикнув:

— Як цікаво… З Луру?

— З Ведмежого Кута. Це західніше.

— Дивися, зовсім поруч… До батьків їздиш?

Ґай хотів був збрехати, але не зміг.

— Ні.

Цим він підводив риску — розмову завершено. Флейтист, однак, не розумів пунктуації.

— Ні? Але ж вони живі, сподіваюся?

— Я також… сподіваюся, — втомлено пробурмотів Ґай.

— То де ж вони?

— Хто зна…

Знову мовчанка, але Ратенфенґер не відводив погляду, дивився на Ґая, крізь Ґая і всередину, в самісіньке серце, аж той, нарешті, не витримав:

— Не хочу я говорити! До чого тут… Ми що, домовлялися?.. Сповідатися?..

— Не галасуй.

Ґай знітився. Фургон скрипнув і зупинився на узбіччі; Ґай зціпив зуби, йому здавалося, наче він — закоркований глек з пекельним вмістом, і той підіймається, стискає горло, жадає вийти…

Він повнився словами. Ледве стримував їх.

— Не стримуй себе, хлопче. Я слухаю.

Наче дитина, що на її плече лягла надійна доросла рука, Ґай кинувся розповідати, напочатку повільно і затинаючися, згодом простіше, з якимось дивним полегшенням:

— … Мати моя… з Міста. Двадцять років тому там заворушення були… А вона з вигляду чисто мов з півночі, що не день, то гіршим ставало ставлення до «зайд», довелося втікати. Аж у Ведмежий Кут. А батько з передгір’я… Видіння йому було, наче він людство має… врятувати. Коли я народився, батька вже й близько не було — призначення у нього… сувора штука, на місці не всидиш… Пішов добро творити, мати сама лишилася, скрутно їй, думаю, довелося, а я тільки тому і вижив, що народився здоровезним напрочуд. Довго не пам’ятаю себе, ні п’яти, ні семи років… коли з’явився Рудий…

Саме таким він і був. До темного покою зайде — наче смолоскип внесли… Теж з Міста… Бо що там «північні зайди», рудих ненавиділи так, ніби вони були винні у всьому… Ось він і опинився в Куті… Мені став за батька. Матір заспокоїв, вона злагіднішала, кидатися припинила… на всіх… Ким був він у Місті, не знаю… але, що не з простих, це напевно. Грамоти мене вивчив, казки складати… Човники в калюжах, змії повітряні, з хвостами, як у драконів… І історії — країни далекі; в одних нескінченне літо, в інших — зима… Був я з ним, наче в Замку… Тютюном пахнув, але не їдко, приємно, він рідко курив… У нього рубчик був над лівою бровою… Щоранку обливався з цебра, навіть у мороз, і мене призвичаїв… Добрий він… був…

Ґай замовк. Старі, заборонені спогади з найзаповітнішого куточка пам’яті ще мали владу над ним.

— А потім?

Колючий клубок у горлі:

— …Ми поїхали на ярмарок, там хлопець гаманця в когось поцупив… Упіймали… Били ногами… до смерти. Коли почали тільки, Рудий став білим, як стіна, навіть ластовиння зникло. Боронити кинувся. Рудих тоді всі ненавиділи… і дотепер. Йому не висовуватися б… уваги не привертати… А він… Вони і його… цілий натовп, і жінки — всі хотіли копнути. Вдома… тільки за волоссям його… впізнали.

Безвітря.

Сонце в серпанку. Щось зловісно сіре сунуло із заходу; у кузові завовтузилися нутрії.

— Скільки тобі було?

— Десять.

— Усе пам’ятаєш?

— Що ж мені ще пам’ятати? — Ґай невесело засміявся. — Те, що далі, пам’ятати нема чого. Мати тиждень мовчала, потім зібрала речі, мене — і вперед, під три чорти, у веселий Ґейл. Замалим з голоду не померли, але мати влаштувалася на порядну роботу… Владналося. Ми навіть розбагатіли, в матері з’явилося безліч суконь, цілими днями… не було її. Мене в пансіон, щось на кшталт привілейованого притулку. Мені стало непереливки, втік — повернули… знову втік… Не знаю, чим це все закінчилося б, але мати знову залишилася без копійки і переїхала зі мною до передмістя… Так я потрапив до безплатної школи для бідних. Отам і зустрів я Вчителя.

Був він… нічого не було в ньому рудого, лисий, як коліно, проте Рудого нагадав мені він перший. Жив при школі. Дірявий глобус. Пил… від книжок, не просто пил, а так, наче час спресувався. Коли б не він, не бачити б мені університету. У нього донька була… Ольга. Вірші писала, не писала навіть, самі лізли з неї. Прокинеться вночі, плаче, труситься, температура… поки не запише. Спалювала їх. Усі… А вони все одно її мучили, вона казала мені — що це? Може, я несповна розуму…

Ґай зупинився. Звів подих; сутінки, щілина в старезному паркані, бліде обличчя, сіре око, кругле, мов глобус, в обрамленні світлих вій…

Що за дивна істота. Сукенка сіренька, мов очі… Шия тоненька, торкнутися страшно… Тінь. Нічний метелик на денці порцелянового горнятка, живий, теплий, безстрашний…

Ґай сперся на кермо ліктями:

— Її зґвалтували. Двоє з тартака. Сусіди дізналися, знеславили як повію… Вона навіть облич не запам’ятала… Вони ж бо найманці, сьогодні є, завтра… кінці у воду…

Посміхнувся зло. Ті чи інші — відлупцювати його встигли; він запам’ятав навіжену жадобу крови, коли в сільській корчмі він згріб першого ліпшого здоровила — це ж він, він! — і об стіл пикою, і те, як не відчував болю, як стесав до м’яса кулаки, але продовжував виплескувати свої ненависть і жагу помсти, доки світ, нарешті, не зібгався до крапки і не зник…

— Вчитель з донькою виїхали. Вона навіть на вулицю не могла вийти… Спочатку писали… адресу, а потім таке почалося… Загубилися…

Ґай зітхнув:

— Саме тоді мати… стріла своє велике кохання. На щастя, я був тоді майже дорослим. Усе зрозуміло… я не… засуджую.

Ось і все. Закінчилося так само раптово, як почалося — тепер він порожній. Лункий, всохлий, спокійний…

Не тільки сторонньому — собі самому це ніколи не… Так, уривками, що поробиш з недоречними спогадами, але ж