Оскол - Марина та Сергій Дяченко

— Написано, що не слід суватися, куди не слід, — глухо мовив Ґай.

— Добре, — вдоволено протягнув Ратенфенґер. — Не слід, то й не слід… Хто встановив цей вказівник?

Ґай торкнувся вогкої кори пучками пальців.

— Дивися, — скрадливо посміхнувся Флейтист.

Ґай відсмикнув руку.

Мертвий вказівник оживав. Спершу здалося, що він укрився суцільним шаром метушливих комах, але ж не було жодної мурашки — просто стовп стрімко змолодів. Наче з прискоренням перекрутили кінострічку; зник напис білою фарбою, натомість виступив жовтий, і ще один… і ще… За мить «Об’їзд» зовсім зник, а з плям і щілин проступав інший напис, темний, не чіткий, незнайомою нібито мовою.

— Нумо, хлопче, без п’яти хвилин бакалавре, читай.

— Я не… — запротестував Ґай і затнувся. Зрозумів, якою мовою — його власною. Тисячорічної давнини.

Запах аудиторій. Професор, схеми, словосполучення… Ґай був непоганим учнем. Але не гадав, що так ось знадобиться застосувати своє вміння.

— «Перехожий, — почав він невпевнено, — ти ступаєш на землю громади…» Тут назва.

— Яка?

Кривлячися з натуги, Ґай прочитав;

— «Горище» — ні, «Згарище».

— Браво! — вигукнув Флейтист, зблискуючи зубами, — тобі це нічого не говорить?

Ґай напружився. Слабка, квола тінь виринула з пам’яті, але раптове осяяння знову відкинуло її в темряву…

— Мені говорить дещо інше… Текстові близько тисячі років.

— Десь так.

— Тож? — Ґай очікувально здійняв очі.

— Тож? — не зрозумів Ратенфенґер.

— Яке дерево стільки витримає?! Каміння зотліє, не кажу вже про людей, вони й гадки не мають… А спорохнявілий пень стоїть, га?

Ратенфенґер розсміявся:

— Ох… молодчина. Логіка бездоганна… і мислиш розсудливо…

Вказівник повернувся до свого первинного стану: Ґай відсахнувся.

— А скажи-но мені, юначе, — голос Флейтиста споважнів. — Знаєш таке слово — «прокляття»?

Ґай знову закоцюб.

— Бачу, знаєш… Що міцніше — дерево чи прокляття?

— Прокляття, — Ґай захрип.

— Правильно, — Ратенфенґер посміхнувся, і Ґай майже зрадів цьому. — Що, поїхали?

Ґай озирнувся і поглянув на дорогу до лісу.

Мальовнича. Така гарна у плямах світла і тіней, зручна, гладенька, чудова дорога…

— Не передумаєте? — перепитав він самими губами.

Супутник похитав головою.

— Що ж, — ще раз прошепотів Ґай.

І хоч як хвилювало його те, що буде, коли машина вломиться посеред лісу, змінити він нічого не міг, бо перші гілляки вже зімкнулися за його спиною.

Звісно, нічого страшного в лісі не було. Хіба що був він надзвичайно густий і темний. Ні галявини, ні стежини — пряма, бездоганно рівна дорога — ні дерево не наважиться впасти, ні кущ вилізти… Чисте полотно, наче кожної ночі тут прибирають…

Ґаю марилися лісовики, зелені і кошлаті, з лопатами і цигарками в дерев’яних губах…

Він дозволив собі трохи розпружитися. Мучився на об’їзді — ні, щоби лісом, навпростець, такою приємною… у всіх відношеннях… дорогою. Господи, що за думки?

Ґай ледве встиг загальмувати — дорогу перетнуло дрібне звірятко.

Безтурботні істоти… Ґай тиснув на ґаз, оглядаючи узбіччя. Безтурботні… Живуть і не думають ні про які прокляття… А я при чому?! Нехай земля ця проклята і всі ми винні… Ні. Проповіді батькові. «Горище»… Ні, «Згарище»… Гм, та чи був ліс? Пожежа. Ліс міг вигоріти… на цьому місці постало селище. От і назва. «Згарище».

— До речі, — перервав його Ратенфенґер. — Щодо цієї історії… Ти не хотів би знати, що сталося з пацієнтами?

— Хотів би, — повільно озвався Ґай. — …Знати.

— їхній вчинок мав певні наслідки… А саме — їх було покарано.

— Ким? — механічно спитав Ґай. І одразу схаменувся; Ратенфенґер опустив скло і задоволено сперся на нього ліктем.

— Що, — обережно почав Ґай, — до них знову прийшла недуга?

— Ні, нічого до них не прийшло. Вони самі пішли… пішли в одне місце, про яке я тобі розповідати не буду — але краще би їм просто померти.

Ратенфенґер очікувально замовчав. Ґаю здалося, що він, хлопчисько, зазирнув у темний колодязь, і звідти, з безодні, на нього дихнуло таким холодом і жахом, що руки на кермі змертвіли.

— їх покликали, і вони пішли, — повільно продовжував Ратенфенґер. — Гадаєш, жорстоко?

— Не мені судити, — понад силу вимовив Ґай.

— Не тобі, — погодився Ратенфенґер. — Але я спитав твоєї думки — не ухиляйся.

— Вони були знедолені, бідні… люди, — спромігся Ґай. — Засліплені…

Він позирнув на Ратенфенґера — і затнувся, наче йому заткнули рота. Він виразно побачив, як з очей Строкатого Флейтиста дивиться ХТОСЬ, для кого очі ці тільки прорізи машкари. Мара тривала кілька секунд — коли Ратенфенґер посміхнувся, то знову став собою, і Ґай помітив у нього на лобі навскісний білий шрам.

— Виправдовуєш їх?

Ґай змусив себе не відводити погляд:

— Я… не виправдовую. Але чи такою мірою вони… винні, якою жорстока, здається, їхня… кара?

— «Здається», — передражнив Строкатий.

Пауза в розмові тривала доти, поки фургончик виїхав на узбіччя.

— На дорогу дивився б, — заїдливо мовив Флейтист, і Ґай отямився.

Вони їхали година за годиною; ліс не змінювався, у ньому вирувало життя; хтось перебігав дорогу, чаївся у чагарнику, полював, рятувався, шукав пари. Темними стовбурами стрибали зблиски високого сонця, та жоден з них не міг досягнути землі. Дахом стукотіло гілля, а Ратенфенґер наспівував жартівливих пісень десятирічної давнини, і коментував їх, і заважав Ґаю думати, і, нарешті, досягнув свого — Ґай сміявся.

Спочатку він намагався утримати губи рівними, мов лінійка; потім почав відвертатись і хихотіти, поки не розреготався до сліз, вже не присилюючи себе ні думати, ні боятися, завдяки цим істеричним веселощам, щохвилі ризикуючи машиною. Хто би сказав тільки йому, що на шляху до Порожнього Селища він буде радіти, мов ідіот?!

Від сміху прокинувся притлумлений страхом голод; я не боюся, здивувався Ґай. Не боюся і хочу жерти — отже, або я сміливець, або ж цілковитий тупак… їсти, їсти, їсти!!

У відповідь попереду з’явився просвіт; у лісових сутінках постав сонячний стовп — перша галявина на їхньому шляху.

— Стоп, — заклопотався Флейтист. — Влаштуємо невеличкий привал. З машини, панове.

Ґай трохи повагався — та махнув рукою і вийшов під сонце. Трава понад коліна Ратефенґера, а Ґаю — до пояса; жадібно роздуваючи ніздрі, Ґай раптом гостро відчув, що живий, і п’янкий смак життя на деякий час переміг усі інші почуття.

Вогка трава розступалася перед ним і змикалася за спиною; він біг і не розумів, що біжить, ноги самі підкидали його до неба, а небо починалося з верхівок трав.

— Чисто тобі кролик… Сарна струнконога… Стрибай-стрибай, не соромся…

Флейтист підібгав босі ноги. На траві перед ним — сумка, а поруч — чиста скатертина; наступні півгодини з