Оскол - Марина та Сергій Дяченко
Ні шепоту, ні шереху. Сотні гарячково зблислих очей.
Глухо вдарив дзвін.
— Усі з’явилися, кати?
Це не був голос Ратенфенґера. Навряд чи це взагалі був голос людини. Ґай поглянув і пожалкував, тому що замість Флейтиста побачив постать, доречну хіба що в жахливому сні. Палали зелені лампи очей, чорна зубчаста тінь проїдала простір, і коли почвара владним жестом скинула руку — вдарив червоний спалах камінчика на персні.
— Усі, — озвався з натовпу голос, схожий на дерев’яний стукіт.
— Ви не забули? — спитав Той, Що Був Ратенфенґером.
— Ні, — відповів інший мертвий голос.
Страшна рука витягнулася, указуючи на Ґая:
— Ось він.
Ґай спробував звести подих — але зсудомлені м’язи не слухалися його. Бігти було нікуди, ноги, здавалося, по коліна вросли в підвищення; десь у глибині свідомости прошелестів голос колишнього Ратенфенґера:
— Спокійно, хлопче. Спокійно, це всього лиш я!..
Сотні змучених очей дивилися просто на Ґая.
— Впізнаєте? — спитав нелюдський голос, а в цей час міцна і цілком людська рука передбачливо вхопила Ґая за передпліччя.
— Так, — зітханням полинуло по площі. — Так, так, так… Він.
Не я, хотів скрикнути Ґай, шарпнувся, але рука, що тримала його, миттєво перетворилася на сталевий капкан. Ґай обм’як, і тоді площа колихнулася, зітхнула і вклякла.
— Відпусти нас, — долинуло зі вкляклого натовпу. — Ми достатньо покарані.
— Не я… — сказав Той, Хто Був Ратенфенґербм. — Прощає тепер він, — і чорна рука з червоним спалахом знову вказувала на Ґая, якому здалося, що витягнутий палець болюче увійшов йому в серце.
Натовп знову хилитнувся — і завмер. Тепер Ґай розрізняв обличчя, молоді, старі, худі, одутлі… обличчя зі слідами колишньої краси; з-під каптурів, капелюхів, хусток і навіть металевих шоломів — запалені очі, згаслі і ясні, дорослі і дитячі — усі з однаковим виразом. Так дивиться на жорстокого господаря нещасний, затурканий пес.
— Ось, подивися, — повільно мовив Той, Хто Був Ратенфенґером. — Добре подивися… бо доля цих людей залежить від тебе.
— Що я маю зробити? — нечутно спитав Ґай, але Той усе ж почув. Темна постать колихнулася:
— Нічого. Можеш вибачити їм, можеш не вибачати. Твоє право… але раніше, ніж ти вирішиш, подивися уважніше. Зрозумів?
На площі знову тиша; Ґаю здавалося, що всі ці обличчя плинуть колом, плинуть, не припиняючи благання. Йому знову стало моторошно — та тепер боявся він не за себе, тільки ніяк не міг зрозуміти — за кого?
Незнайомі обличчя. Жовті, мов віск; звідки вони? Що ТАМ?.. «Відпусти нас, ми достатньо покарані»… Хто визначає міру? Хто…
— Коли я не прощу…
— Вони повернуться ТУДИ.
— Через… мене?
— Так… але вирішуй сам.
Ґай дивився, і цього разу в мішанині обличч йому примарився якийсь рух. Чиїсь злякані, тріпотливі повіки… очі в сльозах…
Він похитнувся.
«…Дай! Дай мені, дай я, пусти-но!.. Ру-уді, бля… наплодилися…» «Дай-но, сволото, пройти…» «…Кому меду, кому меду!..» «…морду йому підправ, підправ…» «…Гади, не торкайте, гади!!!» «Ша, щеня, отримаєш також…»
Базар. Ярмарок, світло в очі, кольорові намети, золота солома… Золото волосся Рудого, кров, чоботи в крові…
Ґай схопив себе за горло. Таким чітким був спогад… наче вчора..:
— Наволоч, — прошепотів він крізь сльози, і побачив, як потьмяніли очі… Сірі обличчя. Приречений мовчазний скрик.
— …Вбивці…
Рух на вкляклій площі. Зелені очі Того, Хто Був колись Ратенфенґером:
— Дивися ще.
Ґай заплющив очі. Дивитися вже було не треба — він БАЧИВ і так.
Роздерта спідниця. Тремтячі вуста дівчинки на ім’я Ольга, мотузка, невміло захована за спиною — «не житиму… все одно»… Задушлива темрява літнього вечора, він не бачив цього, але знає, як це було — «тихо, тихо, не образимо». «Та тримай її, кусається стерво…» «Тихо, боляче буде, чуєш?» Блискучі рівчачки сліз, порожні, тьмяні з відчаю очі…
Ґай провів рукою по її сплутаному волоссі. По гарячій голові, що існувала лише в його уяві; вбивати недобре. Але коли б я ВАС знайшов тоді…
Звідки це нав’язливе почуття, що і ЦІ тут? Що й вони, чиїх облич він не знає, стоять зараз на колінах у натовпі, і для них також минула тисяча років спокути… Вони каються і благають… Ці? Про що?
— Чому я повинен їх прощати? Чи я Бог — прощати?!
— Не прощай, як Бог. Прощай, як людина… Або не прощай. Воля твоя.
— Ні…
Ґай відвів погляд від благальних облич. Повернувся, хитаючися, підійшов до стовпа. Провів рукою — пальці вкрилися кіптявою; повільно опустився на дошки підмостку. Потягнувся до коміра сорочки, але сорочки не було, рука наштовхнулася на мішок — убрання смертника.
«Знедолені… Засліплені… Люди…»
«Виправдовуєш їх?»
«Не виправдовую, але…»
— Це несправедливо, — сказав він глухо, — не можна одночасно… на одних терезах… бідних, заляканих… які не відають, що творять… і ЦИХ. Не можна так, усіх разом, одним судом, не можна ж…
— Тут не роздрібна торгівля, — голос колишнього Ратенфенґера, тихий і в’їдливий, — тут тільки гуртом… По-великому. А «відають» чи «не відають»… Люди на те й люди, аби саме ВІДАТИ. Але я не кваплю… сам суди.
Ґай відкинув голову, притиснувся потилицею до стовпа. Благальні погляди юрби пронизували його стомлено стулені повіки.
…Цей сон.
…Селище з вузькими вуличками, а над ними… Небо… неприродно жовтим… безликий натовп без… утробним виттям, і він знав, куди… але не міг… з чіпких рук… страшніше від усього… розрізняти обличчя; проклинала Мати, погрожував Учитель, шкірилися приятелі, знавісніла Стара — і Ольга, Ольга, Ольга… Ґай намагався упіймати її погляд, але…
Залізні мотузки… Не міг ворухнутися, прив’язаний до стовпа… В’язанки хмизу понад очі…
Стоп. Не те; чому серед натовпу…
Він підвівся. Підійшов до краю помосту, жадібно втупився у натовп. Запалі очі підсудних не сміли більше волати — очі мовчали, в них було розуміння. Власної приречености… Справедливости вироку…
Ґай вдивлявся. Не могло йому ввижатися — у сні він бачив серед НИХ і Матір, і Вчителя, і Ольгу також, а коли так…
Він дивився, і часом серце його підстрибувало до горла — він впізнавав. Лисина Вчителя — але ж ні, не він це; полохливі очі Ольги, що позирають з-за чужих спин — та ні, не вона, примарилося… Плащ, як у Старої, а це хто, Матір?! Ні…
— Мара, — сказав він нечутно, але Той почув знову:
— Дивись. Вирішуй.
— Не можу…
— Отже, вони приречені.
Площею здійнявся лемент. Жахливий зойк, миттєвий, ледве чутний, пройшовся хвилею — і зник. Усі почали опускати очі.
Один за одним. Поступово. Безгучно. Щойно людина дивилася, спливаючи благанням про милосердя — і ось погляд задуто, як свічку, він понурився, вгруз у землю — «коли
