Оскол - Марина та Сергій Дяченко
Метушливий писар, десь на куті столу, нервово цюкнув пером у денце чорнильниці. Пан скривився.
— Так. «Найсвітлішому князю — особисто, у світлі руки… Зі співчуттям до скорботи, любий вороже, поспішаємо втішити вас, бо не дикий звір розшматував дочку вашу Яну… під час кінної прогулянки, як ви, мабуть, уже у вашому горі упевнились… Не пасує юним дівчатам шляхетного походження гасати верхи без належної охорони, і тому, в турботі про мир і спокій у Міжгір’ї… задля запобігання кривавих чвар… і необхідної рівноваги, а також власної безпеки…»
Писар скрипів пером, не зводячи голови. Він був молодий, білявий і худий. Вочевидь, пригнічений чимось.
— «… Я насмілився запросити означену дівчину Яну до замку Оскол з візитом, де і маю намір насолоджуватися її товариством приблизно три тижні… Звісно, ані здоров’я, ані цнота вашої дочки не постраждають. Залишаюся вічно ваш шанобливий ворог, Яр Сіґґі Оскол. Писано від весняного рівнодення чотирнадцятого дня». Крапка…
Перо спіткнулося. Дряпнуло, прориваючи папір, квапливо пірнуло в чорнильницю і повернулося до справи знову — але вже за мить писар завмер, дивлячися на аспидну ляпку, що розпливалася з-під руки. Пауза виявилась такою довгою, що навіть дівчина, яка нерухомо сиділа у кріслі, наважилася підняти голову.
— Хутко перепиши… Сьогодні я добрий.
Писар працював, звіряючись із зіпсованим аркушем. Цвіркун зі щілини під вікном викликав на змагання скрип пера.
— Навіщо я вам?
Дівчина таки не втрималася, заговорила. Слова її падали, мов тала вода — холодно і гордовито, інша річ, що на брудному блідому обличчі з невтертими слізьми погрозливий вираз був скоріш жалюгідним, аніж зверхнім.
— Навіщо я знадобилася вам, пане вороже? Враховуючи цілість мого здоров’я… і цноти? Чого ви вимагатимете від мого нещасного батька?
— Вимагатиму? — з посмішкою спитав той, кого звали Яром Сіґґі Осколом. — Вимагати? Ні.
— Військо Сотки зрівняє ваш замок з землею!
— Навряд чи…
Писар раптом перервав свою роботу. Підвівся, прохально склав зачорнилені руки:
— Пане… Накажіть… Покарати… товариш мій, ніби як брат… Під брамою… другий день… помирає.
— Знаю, — сухо озвався Оскол. — Далі?
Писар трусився, але з упертістю, гідною кращого застосування, продовжував:
— Помилування… прошу. Для брата… Дурень він, дурень, так усі ж ми дурні… Усі ми діти ваші дурні, не губіть… пожаліти б… милости…
Писар затнувся. Під поглядом господаря схилився, знітився і знову взявся за роботу.
Знесилена дівчина нарешті зігнула свою горду спину. Сховала обличчя у сплетені пальці.
— Вам дадуть змогу помитися і відпочити, — стиха промовив Оскол — і приготуйтеся до того, що бачитися ми будемо часто. Дуже часто і тривало. Від ранку до вечора… Закінчив? — звернувся він до писаря. Той дерев’яно вклонився.
Оскол прийняв папір, квапливо передивився і залишився вдоволеним. Торкнувся маленького ґонґу, яким викликав слугу.
— Лист відправити з голубами — негайно… Цей, біля брами, ще не помер?
Той самий хлопець у шкірянці, химерно скособочений, переступив поріг. Вхопив ротом повітря, застогнав і впав на підлогу, аж вусібіч полетіли грудки засохлої глини. Оскол скривився, напівгидливо, напівспівчутливо, підійшов до вкляклого навколішках і міцно взяв за скуйовджене волосся. Сіре обличчя хлопця потроху розслаблялося і набувало теплого кольору. У мовчанні, що порушувалося лише скрипом цвіркуна, минула хвилина. Хлопець зітхнув, тепер його фізіономією розливалося невимовне блаженство.
— Ти… милостивий…
— Я раціональний, — Оскол забрав руку, витер долоню шовковою хустинкою. — Тепер мені знадобляться люди… Йди. Надалі будь розумнішим.
Дівчина дивилася з жахом.
Огрядний чоловік зі сивіючими скронями котив по столу воскові кульки. Свічки тріщали, опливаючи важкими краплинами, віск обпікав йому пучки — але він не помічав болю, жовті кульки множилися на столі, збиралися купою, мов черепи на старому бойовищі.
— Скільки часу потрібно Осколу… щоб прив’язати її… повністю?
— Вона молода… і поривчаста… Стане і двох тижнів.
Співбесідник огрядного сидів у темному куті, відблиск свічок грав на його випнутих вилицях.
— Прив’язати, — виговорив огрядний повільно і чітко. — При-в’я-зати…
Страшно було слухати його, та співбесідник був не з лякливих. Опливали свічки.
— Десять років тому… — слова пручалися, не бажали вимовлятись… — Ми з Осколом стояли проти спільного ворога, спина до спини. Наших хлопців лягло з півсотні, а ті, що вижили… частина залишилася з Осколом, частина — зі мною. Він сказав тоді: «Ви пожалкуєте…» Ми не слухали. Він прийшов здалеку… ми ще не знали, ЩО він таке.
Нова кулька на жовту купу; чоловік з сивими скронями закусив губу:
— І..?
— Нас було дев’ятнадцятеро, — його співбесідник гірко всміхнувся. — Десять днів по тому живими залишилися двоє, інші повмирали, кличучи Оскола, мов неньку… І ми пожалкували, ой же пожалкували… що пішли від нього. А більше — що взагалі зустріли його на світі…
— Ти вижив, — сказав сивий.
— Так… Я і ще один хлопець, ми з ним побраталися… Ми вижили. А рік тому мій побратим з’явився до Оскола, мітив у воєводи, уявив… що вільний… Вистачило однієї зустрічі. Тепер це найжалюгідніший з його рабів. Втратив і душу і волю, навіть зашморга на шиї затягнути не здатен… Те саме чекає й мене, пане, я не можу зустрічатися з Осколом. Ніколи.
Замиготіли вогники свічок — сивий втягнув повітря:
— Ти відмовляєшся, Сотко? Залишаєш мене?
Той відвернувся:
— Доведеться укласти з ним угоду, пане.
Жовта кулька скотилася зі столу в темряву.
— Я погано беріг Яну, — глухо вимовив сивий. — Всі ворожки пророчили їй щасливу долю… Ворожки брехали.
— Ми укладемо угоду, пане, — з притиском повторив вилицюватий. — Оскол чи хто інший… Все одно доведеться віддавати її. А Оскол щедрий і могутній…
Важкий кулак з гуркотом опустився на стіл, і бризнули вусібіч воскові кульки. Застукотіли дрібним дощем.
— Я не віддам своєї дочки… у рабство, — сказав огрядний, коли оволодів диханням. — Що станеться з нею, якщо цей мерзотник сконає передчасно?! Адже він на двадцять років старший за неї! Що, коли його штрикнуть кинжалом чи почастують отрутою? Що стане з моєю дочкою?!
Вилицюватий мовчав.
— Іди на замок, — процідив крізь зуби сивий. — Бери військо і вирушай.
Свічки догоріли.
— Усі його люди, — замислено промовив Сотка, — від воєводи і до брудного вуличного хлопчиська, волітимуть померти. Аби здобути Оскол, потрібно йти по трупах.
— Отже, ти підеш по трупах, Сотко.
Вилицюватий поволі підвівся.
— Як зволите, світлий князю.
… була подібна до рисі — така сама
