Едем - Станіслав Лем

— Антиматерією? — запитав Координатор серед тиші, що раптом запала в бібліотеці.

— Так.

— А ти не міг застосувати малий випромінювач?

— Міг, але не застосував.

— Ми всі були... — Лікар якусь секунду підбирав потрібне слово, — збуджені. Ми бачили тих дуплексів, які падали. Вони були голі. На них теліпалося якесь лахміття; мені навіть здавалося, що вони були пошматовані, немовби дуплекси з кимось бились, але я цього не певен. На наших очах вони всі або майже всі загинули. Перед цим... ми самі трохи не отруїлися. Ось як усе це було. Потім Генрик намагався знайти продовження труби, якщо мене не зраджує пам’ять. Так?

Інженер знову ствердно хитнув головою.

— Таким чином, ми з’їхали вниз, до гаю, й побачили тих — сріблястих. На них було щось схоже на маски. Можливо, то були повітряні фільтри. Сріблясті обстріляли нас, але чим, не знаю, й розбили нам фару. Водночас на нас рушила ця величезна дзиґа. Вона хотіла напасти на Захисника збоку. В усякому разі, виїхала з кущів. І тоді... Генрик... дав чергу.

— По гаю?

— Так.

— По тих... сріблястих?

— Так.

— І по дзизі?

— Ні. Вона наштовхнулася на Захисника й розбилася. Ясна річ, спалахнула пожежа — зарості висохли від термічного удару в момент вибуху і горіли, як папір.

— Ті... пробували вас контратакувати?

— Ні.

— Гналися за вами?

— Не знаю. Думаю, що навряд. Обертові диски, мабуть, усе ж таки могли б нас наздогнати.

— На тій місцевості — ні. Там безліч балок, ярів, проваль, щось на зразок земної кори, вапнякові скелі, тераси, осипи, — пояснив Інженер.

— Он як. І потім ви поїхали прямо сюди?

— Майже прямо, лише з невеликим відхиленням на схід.

Кілька секунд усі мовчали. Координатор підвів голову.

— Убили... багатьох?

Лікар глянув на Інженера й, бачачи, що той не збирається відповідати, сказав:

— Було темно. Вони... ховалися в хащах. Мені здається... я бачив щонайменше двадцять сріблястих спалахів нараз. Але в глибині, тобто далі у заростях, ще щось поблискувало, їх могло бути більше.

— Ви певні, що у вас стріляли дуплекси, а не хтось інший?

Лікар завагався:

— Я казав, що вони мали на маленьких торсах щось схоже на ковпаки чи шоломи. Але, судячи з форм, розмірів та способу пересування, це були все-таки дуплекси.

— Чим вони вас обстріляли?

Лікар мовчав.

— Мабуть, не металевими снарядами, — озвався Інженер. — Звичайно, я керуюся тільки власними відчуттями. Місць попадань не досліджував, навіть не оглядав. Як на мене, то в цих снарядів дуже маленька пробійна сила.

— Так, невелика, — погодився з ним Фізик. — Фари — я побіжно оглянув їх — радше вдавлено, ніж пробито.

— Одна з них розбилася при зіткненні з дзиґою, — пояснив Хімік.

— А тепер про статуї... Як вони виглядали? — запитав Координатор.

Лікар як умів спробував змалювати статуї. Коли черга дійшла до білих фігур, він змовк і за хвильку додав, стомлено посміхнувшись:

— Тут, на жаль, знову можна вдатися тільки до жестів...

— Четверо очей? Випуклі лоби? — поволі повторив Координатор.

— Так.

— Це були скульптури? Камінь? Метал? Литво?

— Я не можу цього з певністю сказати. Литво, мабуть, ні... Розміри надприродні, якщо мова про це... А також деяка... деформація, зміна пропорцій, щось схоже на... — Він завагався.

— На що?

— На облагороджування, — нерішуче мовив Лікар. — Але це тільки моє особисте враження. Зрештою, ми оглядали їх недовго, а потім відбулося стільки подій... І, ясна річ, знову є ґрунт для поверхових аналогій. Кладовище. Нещасні переслідувані. Поліцейська облава. Мотопомпа з отруйним газом. Поліція в протигазах. Я навмисне вживаю таку термінологію, бо справді могло здатися, що було саме так, але ми цього не знаємо. Одні жителі планети вбивали на наших очах інших. Це факт, по-моєму, незаперечний. Тільки хто кого? Чи це були точнісінько такі самі істоти, чи, може, вони чимось відрізнялися між собою...

— А якщо відрізнялися, тоді все зрозуміло? — запитав Кібернетик.

— Ні. Але... я думав і про такий варіант. Визнаю, що він з нашого погляду страхітливий. Як відомо, людина дуже суворо засуджує канібалізм. Однак з’їсти печеню з мавпи вже взагалі не вважається чимось страшним в очах наших моралістів. А що, коли біологічна еволюція відбувалася тут так, що різниця в зовнішності між істотами, які залишилися на тваринному рівні розвитку, набагато менша, ніж між людиною та людиноподібною мавпою? Ми могли... в такому разі бути свідками... ну, скажімо... полювання.

— А той рів під містом? — засумнівався Інженер. — Це теж... мисливські трофеї, так? Мене дивують твої адвокатські виверти, Лікарю!

— Поки ми не маємо певності...

— У нас є ще плівка, — урвав його Хімік. — Не знаю чому, але досі нам справді не вдалося побачити нормальне, звичне життя на цій планеті. А те, що ми знаємо, — це, власне, якраз щось буденне, принаймні в мене склалося таке враження...

— Тобто як? Ви нічого не бачили? — здивувався Фізик.

— Ні, ми надто поспішали, щоб використати останнє світло дня. Відстань була чимала — понад вісімсот метрів, а може, й більше, — але ми привезли дві котушки плівки, знятої телеоб’єктивом. Котра година? Ще нема й дванадцяти! Плівку можна зараз проявити.

— Доручи це Чорному, — сказав Координатор. — Або другому автомату... Лікарю, Інженере, я бачу, вас це неабияк зацікавило; щоправда, в нас роботи по горло, але...

— Невже контакти високорозвинених цивілізацій повинні закінчуватися саме таким способом? — вигукнув Лікар. — Мені дуже хотілося б почути відповідь на це запитання...

Координатор похитав головою, підвівся й забрав зі столика пляшку з вином.

— Сховаємо її до іншої оказії, — сказав він.

Коли Фізик й Інженер вийшли оглянути Захисника, а Хімік вирішив на всяк випадок простежити за проявленням плівки, Координатор узяв Лікаря під руку і, підійшовши з ним до перекошених бібліотечних полиць, сказав притишеним голосом:

— Послухай, а не може такого бути, що це ви своєю несподіваною появою спричинили ту панічну втечу... і що саме вас, а не тих утікачів пробували зупинити?

Лікар глянув на нього округленими від подиву очима.

— Знаєш, це мені взагалі