Едем - Станіслав Лем

— Що з тобою? — ніби з далекої далечі, долинув до Інженера Лікарів голос; він побачив над собою його обличчя, труснув головою й широко розплющив очі.

— Що зі мною, питаєш? Нічого, нічого, — промимрив Інженер.

Лікар знову відкинувся назад.

Інженер увімкнув двигун. Захисник здригнувся, розвернувся на місці й поповз угору тією самою дорогою, якою з’їхав сюди. Лікар та Хімік нічого не чули, бо всі звуки тонули в гуготінні велетенської пожежі, що шуміла, мов океан.

Єдина фара — центральний прожектор вийшов з ладу під час зіткнення — знову освітила повалені, перемішані з мертвими тілами статуї. І ті, й ті вкривав сірий металічний наліт. Захисник, проїхавши між уламками двох білих статуй, звернув на північ. Мов корабель, що входить у воду, він розітнув і поклав на боки зарості, які хрустіли під гусеницями, кілька блідих силуетів панічно втекли зі смуги світла; швидкість зросла, машину кидало на нерівностях. Інженер важко дихав і міцніше стискав щелепи, щоб подолати млість — перед очима в нього й досі кружляли пластівці кіптяви — все, що залишилося від срібних фігурок, які вистрибували з рогатої кулі. Попереду зажовтіла глиниста виїмка схилу. Захисник задер перед і поліз угору; пружне віття стьобало по броні, гусениці скреготали по чомусь невидимому, машина мчала дедалі швидше, — то вгору, то вниз, перетинала неглибокі яри, перестрибувала через круті балки, пробивалася крізь густі зарості; наче таран, вона пройшла крізь гай павучих дерев, їхні колючі черевця бомбардували броню безсильними, м’якими ударами, із жахливим тріском і сичанням Захисник перемелював бадилля та гілля. На задніх екранах усе ще червоніла заграва пожежі. Але вона поступово гасла — й нарешті все огорнула суцільна пітьма.

12

Через годину Захисник мчав уже рівниною. Стояла чорна зоряна ніч, повз машину, яка рівномірно гула, пролітали рідкуваті зарості; нарешті зникли останні кущі й не було видно вже нічого, крім довгих положистих пагорбів, котрі, здавалося, оживали й хиталися під світлом єдиної фари. Захисник стрімко вихоплювався на них, немовби хотів злетіти у повітря, сидіння м’яко погойдувалися, свист гусениць нагадував звук свердла, що люто вгризається в метал, стрілки приладів горіли рожевим, оранжевим і зеленим світлом. Інженер, нахилившись майже впритул до екрана, шукав на ньому вогник ракети.

Те, що вони виїхали, не забезпечивши собі радіозв’язку, він вважав тепер безумством, хоча раніше ставився до цього цілком нормально. Вони поспішали так, немовби ще одна чи дві години, необхідні для введення у дію другого передавача, вирішували питання життя або смерті. Коли Інженер був уже майже певний, що проскочив у темряві ракету та їде далі на північ, раптом побачив її, точніше, дивно роздутий світловий пузир. Захисник повз дедалі повільніше, фара освітила похилу стіну, і вона спалахнула срібним вогнем. Видовище було незвичайне; коли засвічувався проблисковий ліхтар, величезний, незамкнений біля вершини купол спалахував, переливаючись у склянистих сплетіннях безліччю веселок; помножений ними блиск далеко освітлював піщані дюни.

Не бажаючи стріляти, Інженер спрямував броньований перед машини в те місце, де перед цим проклав собі шлях — але дзеркальна стіна вже затягла й заживила пролом з обох боків, і єдине, що свідчило про нього, була плита оберненого на шлак піску біля основи стіни.

Захисник почав з ходу таранити стіну всією масою своїх шістнадцяти тисяч кілограмів, аж броня застогнала. Проте стіна не піддалася.

Інженер повільно відкотив машину на двісті метрів, спрямував нитки прицілу якомога нижче й тієї ж миті, коли світляний купол вихопився з мороку, швидко натиснув педаль.

Не чекаючи, коли отвір з оплавленими краями охолоне, машина рушила вперед; башточка зачепилася вершечком, але маса, розм’якла від високої температури, піддалася, одноокий Захисник зазирнув у глиб порожнього простору і, зменшивши швидкість, під’їхав до ракети.

Їх зустрів лише Чорний, який, одначе, відразу ж кудись зник. Довелося чекати — треба було очистити броню від радіоактивного нальоту й виміряти частоту імпульсів у довколишньому середовищі. Тільки після цього вони змогли покинути тісну кабіну машини.

Спалахнув ліхтар. Координатор, який першим вийшов із тунелю, одним поглядом окинув укритий чорними плямами лоб Захисника, вм’ятини на місці двох фар, бліді, запалі обличчя товаришів, які повернулися, і запитав:

— Ви що, билися?

— Так, — відповів Лікар.

— Спускайтеся вниз. На поверхні ще нуль дев’ять рентгена за хвилину. Тут залишиться Чорний.

Ніхто не сказав більше ні слова. Спускаючись тунелем до корабля, Інженер помітив другий, трохи менший автомат, який з’єднував кабелі в переході до машинного відділення, проте навіть не зупинився біля нього. У бібліотеці горіло світло, на малому столі стояли алюмінієві тарілки, лежали столові прибори, посередині стояла пляшка вина.

Координатор, не сідаючи, сказав:

— Ми вирішили влаштувати невелике... свято. Автомати перевірили систему гравіметричного розподілу — вона не пошкоджена... Головний реактор можна запускати. Якщо вирівняємо ракету, можна буде стартувати. А тепер розказуйте ви.

Якусь хвилину панувала мовчанка. Лікар глянув на Інженера і, все раптом зрозумівши, почав розповідати:

— Ти мав слушність. На захід справді тягнеться пустеля. Ми зробили — великою дугою — майже двісті кілометрів на південний захід.

Він розповів, як вони доїхали до заселеної рівнини над озером і зняли її на плівку, як, повертаючись, наштовхнулися в темряві на скупчення статуй, — і раптом завагався.

— Це справді було схоже на кладовище або на вогнище якогось релігійного культу. Те, що діялося потому, важко передати словами, бо я не певен, що це означало — таку пісеньку ви вже чули. Юрба дуплексів панічно втікала; враження було таке, ніби вони десь заховалися, але облава сполохала їх чи загнала між ці «надгробки»! У всякому разі, можна зробити таке припущення; більше не знаю нічого. За кількасот метрів нижче, — бо все це діялося на схилі, — був невеликий гай, і там ховалися інші дуплекси, схожі на того сріблястого, якого ми вбили. За ними стояла, можливо, замаскована, одна з обертових машин — велика дзиґа. Але тоді ми про неї ще не знали, як і про те, що ці зачаєні в гаю дуплекси протягли буквально над поверхнею гнучку трубу, вид повітродувки, з якої під тиском вилітала отруйна речовина, піна, й оберталася на завись чи газ. Її можна буде дослідити, бо вона мусила осісти на фільтрах, правда ж? — обернувся він до Інженера.

Той мовчки кивнув головою.

— Ми з Хіміком вилізли, щоб оглянути ці статуї, — башточка була відчинена, — й мало не задихнулись, а найгірше довелося Генрикові, бо перша хвиля газу вдарила у Захисника. Коли ми вернулися