Убік - Філіп Кіндред Дік

— Вона разом із вами, у напівжитті, під’єднана до решти.

— І весь цей рух вглиб часу — це наслідок її таланту? Чи йдеться про звичний для стану напівжиття занепад? — Джо напружено чекав на відповідь Ранситера. Наскільки він розумів, від неї залежало все.

— Це нормальний занепад, — хрипко сказав Ранситер, пирхнувши і скривившись. — Елла пройшла через нього. Кожен, хто потрапляє до напівжиття, проходить через це.

— Ти мені брешеш, — сказав Джо. І відчув біль, немов від удару ножа.

— Господи, Джо, я врятував тобі життя, — відповів Ранситер, пильно дивлячись на нього. — Я насилу прорвався, щоб повернути тебе до нормального напівжиття. Ймовірно, тепер уже остаточно. Якби я не чекав у цьому готельному номері, коли ти заповз у двері, Господи... Чорт забирай, ну сам поміркуй! Ти б уже лежав на тому пошарпаному ліжку мертвий, як цвях в одвірку, якби не я. Я — Ґлен Ранситер. Я твій шеф і саме я борюсь за порятунок ваших життів — тут, у реальному світі, я єдиний, хто прагне вам допомогти. — Він і далі дивився на Джо з палким обуренням і подивом. Збентеженим, ображеним подивом, так немов не міг збагнути, що коїться. — Та дівчина, — сказав Ранситер, — ця Пет Конлі, вона б убила тебе, як убила... — він замовк.

— Як убила Венді, — мовив Джо, — і Ела, і Еді Дорн, і Фреда Зафскі й зараз уже, напевно, Тито Апостоса.

— Все це дуже складно, Джо, — відповів Ранситер тихим, однак впевненим голосом. — Я не маю на це простих відповідей.

— Ти не знаєш відповідей, — промовив Джо. — Ось у чому проблема. Ти вигадав відповіді: тобі довелося це зробити, щоб пояснити свою присутність тут. Власне, всі твої присутності, твої так звані «об’явлення».

— Я їх так не називаю. Це ви з Елом вигадали таку назву. Не звинувачуй мене у тому, що ви вдвох...

— Тобі відомо не більше за мене, — перебив його Джо, — про те, що з нами відбувається і хто наш ворог. Ґлене, ти не можеш сказати, проти кого ми боремося, бо й сам не знаєш.

— Я знаю, що я живий, — впевнено відповів Ран- ситер. — Я знаю, що сиджу у цій залі для переговорів у мораторіумі.

— Твоє тіло лежить у домовині, — сказав Джо. — Тут, у мортуарії «Простий пастор». Ти його вже бачив?

— Ні, — сказав Ранситер, — але насправді це...

— Воно зсохлось, — перебив Джо. — Змарніло, як і тіла Венді, Ела чи Еді, таким незабаром стане і моє. Те саме трапилося і з тобою: ні краще, ні гірше.

— У твоєму випадку я дістав «Убік»... — Ранситер знову замовк. На його обличчі з’явився вираз, значення якого збагнути було не просто — якась суміш розуміння, страху і ще чогось, Джо не міг визначити чого саме. — Я дістав тобі «Убік», — закінчив Ранситер.

— Що таке «Убік»? — запитав Джо.

Той не відповів.

— Цього ти теж не знаєш, — сказав Джо. — Не знаєш, ані що це таке, ані чому воно діє. Ти навіть не знаєш, звідки воно взялося.

Після довгої болісної паузи Ранситер відповів:

— Твоя правда, Джо. Цілковита правда. — Тремтячими руками він підпалив іще одну сигарету. — Але я й справді хотів врятувати тобі життя, тож ця частина сказаного правдива. Дідько, я хотів врятувати життя усім вам. — Сигарета вислизнула з його пальців, упала на підлогу й покотилася геть. Ранситер насилу схилився, щоб її підібрати. На його обличчі заціпеніла безмежна непомильна печаль. Майже відчай.

— Ми всередині, — сказав Джо, — а ти там, у залі, і не можеш нічого вдіяти, не можеш спинити те, у що нас втягнуто.

— Згоден, — кивнув Ранситер.

— Ми в морозильних контейнерах, — вів далі Джо, — але є ще щось. Щось неприродне для людей у стані на- півжиття. Тут діють дві сили, як здогадався Ел: одна допомагає нам, а інша нас знищує. Ти взаємодієш із силою чи сутністю, чи особою, що намагається нам допомогти. Від неї ти й отримав «Убік».

— Так.

— Тож жодному з нас і досі не відомо, хто нас знищує, а хто захищає. Цього не знаєш ані ти, перебуваючи у зовнішньому світі, ані ми, які перебувають усередині. Можливо, це Пет.

— Я думаю, це вона, — сказав Ранситер. — Вона — ваш ворог.

— Схоже на те, — відповів Джо. — Але я так не думаю. — «Я не думаю, — сказав він до себе, — що ми взагалі коли-небудь зустрічалися з нашим ворогом віч-ца-віч. Як і з нашим другом. Але, гадаю, ще зустрінемося, — міркував він. — Незабаром ми дізнаємося, хто вони такі».

— Ти впевнений, — запитав-Джо у Ранситера, — абсолютно впевнений, що ти єдиний, хто вижив після вибуху? Подумай, перш ніж відповідати.

— Як я вже казав, Зоя Вірт...

— З нашої групи, — уточнив Джо. — Її немає у цьому часовому відрізку разом із нами. Можливо, Пет Конлі, наприклад.

— Грудну клітку Пет Конлі розчавило. Вона загинула від больового шоку й пошкодження легень, а ще від численних внутрішніх поранень, включаючи розірвану печінку і зламану у трьох місцях ногу. Фізично вона перебуває десь за чотири фути від тебе — я маю на увазі її тіло.

— Аз рештою те ж саме? Вони всі тут — у морозильних контейнерах мораторіуму «Любі браття»?

— За винятком однієї особи, — відповів Ранситер. — Семмі Мундо. Він зазнав значного ушкодження мозку і впав у кому, з якої, як кажуть, йому ніколи не вийти. Кора головного мозку...

— Отже, він живий. Не в контейнері. Його тут немає.

— Я б не назвав його стан життям. Йому робили енцефалограму — жодної мозкової активності. Овоч, не більше. Ані особистості, ані руху, ані свідомості. У мозку Мундо нічого не відбувається — нічогісінько.

— Тому ти, звісно, вирішив про це не згадувати, — сказав Джо.

— Щойно згадав.

— Після того, як я у тебе запитав. Як далеко він від нас? У Цюриху?

— Ми розмістили його у Цюриху, так. Він у лікарні Карла Юнґа. Десь за чверть милі від мораторіуму.

— Найми телепата, — попросив Джо. — Чи скористайся