Убік - Філіп Кіндред Дік

— Ел теж таке бачив, — відповів він.

— Ну, Джо, — мовила Пет, — єдиний інший спосіб піднятися до кімнати — це сходи. А в твоєму стані ти туди не видряпаєшся.

Тоді піду сходами. — Джо рушив, намагаючись їх відшукати. «Я не бачу! — подумки сказав він собі. — Мені не вдасться їх знайти!» Тягар тиснув на його легені, від цього дихання ставало важким і болісним. Джо мусив зупинятися й зосереджуватися на тому, щоби вдихнути повітря — на більше сил не лишалося. «Може, це і справді серцевий напад, — думав він. — Якщо так, то мені не можна підійматися сходами». Але прагнення це зробити стало ще більшим, Джо охоплювала непереборна потреба побути на самоті. Замкнутися в порожній кімнаті, подалі від усіх, зануритися у тишу й нерухомість. Просто простягнутися на ліжку, не маючи потреби говорити або рухатися. Втекти від необхідності давати собі раду з проблемами чи людьми. «І ніхто навіть не знатиме, де я», — роздумував він. З якоїсь причини це здавалося дуже важливим. Чип хотів стати невідомим і невидимим, жити непоміченим. «Особливо для Пет. Тільки не вона. Не можна, щоб вона була поряд».

— От ми і прийшли, — сказала Пет. Вона підвела його, направивши трохи ліворуч. — Якраз перед тобою. Просто берися за перила і — па-ра-рам! — угору до ліжка. Бачиш? — вона спритно піднялася, дрібно пританцьовуючи. Якусь мить Пет балансувала на одній сходинці, а потім невимушено пурхала на наступну. — Зможеш?

— Я... не хочу. Щоб ти йшла. Зі мною, — мовив Джо.

— Ох, любий мій, — заквоктала вона з фальшивою скорботою в голосі, її чорні очі сяяли. — Ти боїшся, що я скористаюся твоїм станом? Зроблю з тобою щось погане?

— Ні. — Джо заперечно похитав головою. — Я... просто хочу. Побути. Сам. — Ухопившись за перило, він зміг піднятись на першу сходинку. Спинившись там, Джо поглянув вгору, намагаючись розгледіти, де закінчувалися сходи. Він спробував визначити, наскільки те місце далеко і скільки сходинок йому ще лишилося.

— Містер Денні просив мене побути з тобою. Я можу почитати тобі або щось принести. Можу за тобою доглянути.

Джо став на наступну сходинку.

— Сам, — важко видихнув він.

— Можна я подивлюся, як ти підіймаєшся? Хочу побачити, скільки це забере в тебе часу. Якщо ти взагалі доповзеш.

— Доповзу. — Він поставив ногу на наступну сходинку, вхопився за перило і підтягнув себе вгору. Від набряклого серця душило в горлі. Джо заплющив очі й зчавлено втягнув повітря.

— Цікаво, — сказала Пет, — чи Венді теж так робила. Вона ж була першою, правда?

Джо намагався віддихатися.

— Я. Любив. Її.

— О, я знаю. Джі Джі Ешвуд розповідав. Він читав твої думки. Ми з Джі Джі були близькими друзями, багато часу проводили разом. Можна навіть сказати, що в нас був роман. Така собі інтрижка.

— Наша теорія була правильна. — Джо вдихнув глибше. Він піднявся ще на одну сходинку, а потім із величезним зусиллям на наступну. — Про те, що ти і Джі Джі змовилися з Реєм Голлісом. Щоб проникнути у фірму.

— Все правильно, — погодилася Пет.

— Наших найкращих інерціалів. І Ранситера. Знищити нас усіх, — він піднявся ще на одну сходинку. — Ми не у напівжитті. Ми не...

— О, ти можеш померти, — промовила Пет. — Ти ще не мертвий. Маю на увазі, не тільки ти, а й усі решта. Але ви всі вмираєте одне за одним. Проте навіщо про це говорити? Навіщо знову піднімати цю тему? Ти й сам зовсім нещодавно про це казав і, чесно кажучи, я вже втомилася від тебе і твоїх безкінечних переливань з пустого в порожнє. Ти надзвичайно нудна й педантична особа, Джо. Майже така нудна, як і Венді Райт. Ви були б гарною парою.

— Ось чому Венді померла першою. Не тому, що відірвалася. Від групи. А тому, що... — Джо зіщулився, бо біль у серці застугонів зі ще більшою люттю. Він спробував піднятися ще на одну сходинку та цього разу схибив. Джо спіткнувся й наступної миті вже сидів — навіть лежав — скоцюрбившись як... «Так,— подумав він, — як Венді у шафі. Вона лежала саме так». Простягнувши руку, він схопився за рукав куртки і смикнув за нього.

Тканина порвалася. Висушений та зношений матеріал розійшовся, як дешевий сірий папір. У ньому не залишилось міцності... немов був увесь поїджений осами. Отже, тепер жодного сумніву. Незабаром він лишатиме за собою тільки слід — шматочки стлілої тканини. Лише рештки сміття вестимуть до готельного номера й такого бажаного усамітнення. Його останніми здійсненими через силу рухами керує виключно тропізм. Він штовхає його до смерті, розпаду й небуття. Його охопила зловісна алхімія, апогеєм якої стане могила.

Джо піднявся ще на одну сходинку.

«Я зроблю це, — усвідомив він. — Сила, що жене мене вперед, живиться моїм тілом. Ось чому Венді, Ел та Еді, а тепер уже, без сумніву, й Зафскі, вмираючи, зазнали фізичного розпаду, залишивши по собі тільки покинуту невагому оболонку, схожу на лушпиння, в якій не було уже нічого: ані матерії, ані рідин, ані будь-якої щільності. Ця потуга проникає в тебе, борючись із численними силами тяжіння, а в нагороду поїдає твоє згасаюче тіло. Проте в моєму тілі ще достатньо енергії для живлення, щоб я зумів піднятися. Тут діє біологічна необхідність, тож імовірно зараз навіть Пет, яка усе це спричинила, не зможе вже нічого змінити». Джо запитував себе, що вона відчуває у цю мить, дивлячись, як він піднімається. Чи викликало це у неї захват? А чи презирство? Він підвів голову, пошукав її поглядом і врешті розгледів — її виразне обличчя, що вилискувало кількома барвами. Джо побачив там лише цікавість. Жодної зловтіхи. Вираз обличчя був цілком нейтральним. Це його не здивувало. Пет не ворухнулася, щоб перешкодити чи допомогти. Це здавалося правильним навіть йому.

— Тобі краще? — запитала Пет.

— Ні, — відповів він, і зависнувши на мить на пів- дорозі, ступив на наступну сходинку.

— Ти маєш інакший вигляд. Не такий нещасний.

— Бо я зможу, — сказав Джо. — І я про це знаю.

— Залишилось недалеко, — погодилася Пет.

— Небагато, — виправив він.

— Ти просто неймовірний.