Убік - Філіп Кіндред Дік

— Але в записаній тобою рекламі...

— Я сказав це, щоб змусити тебе боротися. Щоб ти знайшов «Убік». Ці слова спонукали тебе до пошуків, і ти й справді невтомно його розшукував. А я намагався його тобі передати, але ти й сам бачиш, що пішло не так. Вона затягувала вас усе далі в минуле, користуючись своїм талантом. Щоразу змушувала «Убік» регресувати, і він ставав непридатним. Хіба що згодився для тих уривчастих записок, які я спромігся тобі передати, — додав Ранситер. Він схвильовано вказав своїм важким рішучим пальцем на Джо й енергійно зажестикулював. — Подивись, із чим мені довелося боротися. З тією самою силою, яка занапастила вас усіх, яка вас знищує одне за одним. Щиро кажучи, просто дивовижно, що я спромігся хоч на таке.

— Коли ти зрозумів, що відбувається? — запитав Джо. — Чи ти завжди знав? Із самого початку?

— Із самого початку, — в’їдливо повторив Ранситер. — Що це означає? Все почалося багато місяців, а, може, навіть і років тому. Лише Бог знає, скільки часу Голліс і Мік, і Пет Конлі, і С. Доул Меліпоун, і Джі Джі Ешвуд виношували цей план, розробляли й переробляли його, мнучи, наче тісто. Ось що трапилося. Нас заманили на Місяць. Ми дозволили Пет Конлі вирушити з нами — жінці, яку ми не знали, таланту якої ми не розуміли, якого, ймовірно, і сам Голліс не розуміє. У будь-якому разі ця здатність якось пов’язана з регресом часу. Строго кажучи, це не вміння подорожувати в часі... Наприклад, Пет не може податися у майбутнє. У певному сенсі вона також не може переноситися у минуле. Наскільки я розумію, її здібності зводяться до того, що вона спричиняє зворотний процес, який розкриває попередні рівні, заховані у гущі матерії. Проте ти й сам це вже знаєш. Ви з Елом здогадалися, — Ранситер заскрипів зубами від гніву. — Ел Геммонд, яка втрата. Та я не міг нічого вдіяти. Тоді мені не вдалося прорватися так, як я зробив це зараз.

— А чому зараз зміг? — запитав Джо.

— Бо далі у часі вона вже не зможе нас перенести. Тепер відновився нормальний часовий потік — ми знову рухаємося з минулого в теперішнє і майбутнє. Очевидно, на цьому її здібності досягли межі. 1939 рік — ось її межа. Тож зараз вона просто відключила свій талант. А чому б і ні? Вона здійснила те, для чого її прислав Рей Голліс.

— Скільки людей постраждали від її впливу?

— Лише наша група, яка була тоді на Місяці в тому підземному приміщенні. Навіть Зою Вірт не зачепило. Пет здатна обмежувати дію свого поля. Для решти світу ми просто полетіли на Місяць і загинули від випадкового вибуху. Завдяки старанням Стентона Міка нас помістили у холодильні контейнери, але контакту встановити так і не вдалося — тіла запізно доправили в мораторій.

— Чому вони не обмежилися вибухом?

Здивовано звівши брови, Ранситер уважно поглянув на нього.

— Навіщо було взагалі залучати Пет Конлі? — запитав Джо. Навіть у своєму виснаженому, схвильованому стані він відчував, що тут щось не так. — Для цих регресивних викрутів та занурення нас у ретроградний часовий потік — аж до 1939 року — немає жодної причини. Який у цьому сенс?

— А в цьому щось є, — погодився Ранситер. Він повільно кивнув, і його грубе скам’яніле обличчя спохмурніло. — Треба над цим подумати. Дай мені трохи часу. — Він підійшов до вікна. Стояв і дивився на крамнички на іншому боці вулиці.

— Мене не полишає враження, що сила, з якою ми маємо справу, є просто лихою, що вона не переслідує жодної конкретної мети. Це не так хтось, хто прагне нас знищити або нейтралізувати, перешкодити роботі нашої організації запобігання, як... — Джо замислився. Він майже збагнув, про що йдеться. — Якась пустотлива сутність, яка насолоджується тим, що робить із нами. Наприклад, тим, як вбиває нас одне за одним. Немає потреби все це затягувати. Це не схоже на Рея Голліса. Він зазвичай вдається до холоднокровного практичного вбивства. І судячи з того, що я чув про Стентона Міка...

— Значить, це сама Пет, — різко перебив його Ранситер, відвертаючись від вікна. — У неї садистська психіка. Вона грається з нами так, як інші люблять відривати мухам крильця. — Він чекав на реакцію Джо.

— Мені це швидше нагадує дитячу поведінку.

— Але поглянь на Пет Конлі. Вона зловтішна й ревнива. Венді вона знищила першою, оскільки була вороже до неї налаштована. Вона не відходила від тебе ні не крок, поки ти підіймався сходами, насолоджуючись твоїми стражданнями. Власне, втішаючись ними.

— Звідки ти знаєш? — запитав Джо. «Ти ж чекав у кімнаті, — подумки сказав він собі. — Ти не міг цього бачити. І... як міг Ранситер знати, що він прийде саме до цієї кімнати7.»

Важко і голосно зітхнувши, Ранситер відповів:

— Я тобі ще не все розповів. Власне... — він замовк і почав люто покусувати нижню губу, а тоді раптом заговорив знову. — Те, що я сказав, було не зовсім правдою. Мій зв’язок із цим регресованим світом не такий, як у вас. Ти цілковито маєш рацію — я знаю забагато. Бо входжу у нього ззовні, Джо.

— Об’явлення, — мовив той.

— Так. Прориваюся у цей світ то тут, то там. У вирішальні моменти і в вирішальних місцях. Як той штраф за порушення правил дорожнього руху. Як аптека Арчера...

— Та телевізійна реклама йшла не в записі, — промовив Джо. — Все було наживо.

Ранситер неохоче кивнув.

— У чому різниця між твоїм станом і нашим?

— Хочеш, щоб я сказав?

— Так. — Джо приготувався, вже знаючи, що почує у відповідь.

— Я не мертвий, Джо. Ті графіті були правдивими. Ви всі у холодильних контейнерах, а я... — Ранситеру було важко говорити, він намагався не дивитися на Джо. — Я сиджу в переговорній залі мораторіуму «Любі браття». Я розпорядився, щоб вас з’єднали дротами й розмістили одне біля одного. Я намагаюся до вас достукатися. Ось де я перебуваю, коли кажу, що я ззовні. Ось звідки всі ці об’явлення, як ти їх називаєш. Уже тиждень я намагаюся повернути вас до напівжиття, але нічого не виходить. Ви гаснете одне за одним.

— А як же Пет Конлі? —