Убік - Філіп Кіндред Дік
Ранситер зітхнув.
— Ми вже це робили. За подібних ушкоджень мозку спроби встановити телепатичний зв’язок є звичною практикою. Безрезультатно. Нічогісінько. Жодної діяльності у лобовій частині. Мені дуже шкода, Джо. — Він співчутливо похитав своєю масивною головою. Його рух був схожий на нервовий тик. Вочевидь, поділяв розчарування Джо.
Прибравши пластиковий диск, що щільно прилягав до вуха, Ґлен Ранситер сказав у мікрофон:
— Я ще до тебе навідаюся.
Він зняв із себе всі пристрої для перемовин, важко підвівся зі стільця і на мить завмер, розглядаючи нерухомі, частково затьмарені випарами обриси тіла Джо Чипа, що спочивав у прозорому пластиковому контейнері, в крижаному полоні. Німе й виструнчене, таким воно залишиться навіки.
Ви мене кликали, сер? — Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ квапливо увійшов до переговорної зали, улесливо зіщулившись, мов середньовічний блюдолиз. — Повернути містера Чипа до всіх інших? Ви вже закінчили, сер?
— Закінчив.
— Вам...
— Так, я зміг зв’язатися. Цього разу ми добре чули одне одного. — Він підпалив сигарету. Вже кілька годин Ранситер не мав нагоди покурити, жодної вільної хвилини. А виснажливі й тривалі спроби налагодити зв’язок із Джо Чипом забрали в нього останні сили. — Тут є десь поблизу автомат з амфетамінами? — запитав він у власника мораторіуму.
— У вестибюлі на виході з переговорної зали, — підказала запопадлива істота.
Вийшовши з приміщення, Ранситер рушив до автомату. Він вкинув монетку, натиснув важіль, й апарат одразу видав знайомий маленький предмет, який з лунким звуком упав в отвір для отримання.
Ковтнувши таблетку, Ранситер відчув себе трохи краще. А тоді згадав про зустріч із Леном Ніґельма- ном, яка мала відбутися через дві години, і засумнівався у тому, чи встигне вчасно дістатися до Нью-Йорка. «Забагато проблем на мене навалилося, — вирішив Ґлен. — Я не готовий офіційно звітувати перед Асоціацією. Доведеться подзвонити Ніґельману і попросити відкласти зустріч».
Знайшовши платний відеофон, він зателефонував Ніґельману у Північноамериканську Конфедерацію.
— Лене, сьогодні я більше ні на що не здатний. Останні дванадцять годин я намагався встановити зв’язок із моїми людьми в холодильних контейнерах. Я виснажений. Можемо перенести все на завтра?
— Що швидше ти подаси нам офіційну, формальну заяву, — відповів Ніґельман, — то швидше ми почнемо процес проти Голліса. В моєму юридичному відділі кажуть, що гарантовано виграють справу. Не можуть дочекатися, коли розпочнеться провадження.
— Вони гадають, що він не уникне адміністративної відповідальності?
— Адміністративної і кримінальної. Мої юристи вже розмовляли з окружним прокурором Нью-Йорка. Але поки ти не подасиш нам офіційний нотаріально завірений звіт...
— Завтра, — пообіцяв Ранситер. — Щойно трохи відісплюся. Все це майже мене доконало, хай йому грець. — «А надто втрата найкращих людей, — подумки сказав він собі. — Особливо, Джо Чипа. Організація знекровлена, ми не зможемо відновити комерційну діяльність найближчі кілька місяців, а може, й років. Господи, — подумав Ранситер, — де я візьму інерціалів, щоб замінити тих, кого не стало? І де я візьму такого тестувальника, як Джо?»
— Звісно, Ґлене, — відповів Ніґельман. — Добре відіспися, а завтра зустрінемося у мене в офісі, скажімо, о десятій за нашим часом.
— Дякую, — сказав Ранситер. Він вимкнув зв’язок, а потім упав на диван із рожевого пластику, якраз навпроти відеофона. «Не знайти мені більше такого тестувальника як Джо, — подумав він. — Треба визнати, фірмі „Ранситер і компаньйони“ настав кінець».
Раптом з’явився власник мораторіуму. Як завжди, невчасно.
— Вам щось потрібно, містере Ранситер? Чашечку кави? Ще амфетамінку? Можливо, дванадцятигодинну спансулу? У мене в кабінеті є спансули добової дії: така підніме вас на ноги на кілька годин, якщо не на цілу ніч.
— Уночі я планую спати, — відповів Ранситер.
— А як щодо...
— Зникніть, — проскрипів Ранситер. Власник мораторіуму квапливо потупцював геть, лишивши його на самоті. «І чому я вибрав це місце, — подумки запитував себе Ранситер. — Мабуть, тому що тут Елла. Врешті- решт, воно найкраще. Саме тому вона тут, а отже, й вони. Тільки подумати, скільки людей, і ще зовсім нещодавно вони були по цей бік контейнерів. Який жах.
Елла, — згадав він. — Краще знову перекинутися з нею кількома словами, дати їй знати, як просуваються справи. Зрештою, я їй пообіцяв».
Підвівшись, він вирушив на пошуки власника мо- раторіуму.
«Невже й цього разу той клятий Джорі втрутиться в розмову? — запитував себе Ранситер. — Чи мені все-таки вдасться підтримувати зв’язок з Еллою достатньо довго, аби переповісти їй слова Джо? Тепер стало так важко тримати з нею контакт, а все через того Джорі, який міцніє й шириться, живлячись за її рахунок і, можливо, за рахунок інших напівживих. Мораторіум має щось із цим зробити. Джорі небезпечний для інших. Чому вони його не зупинять?
Мабуть, тому, що не можуть, — подумав він.
Мабуть, тому, що таких напівживих, як Джорі, ще ніколи не було».
Розділ 15
— Томе, тобі не здається, що у мене несвіжий подих?
— Ну, Еде, якщо це тебе турбує, спробуй новий «Убік» із потужною піноутворювальною бактерицидною дією. Гарантовано безпечний, якщо дотримуватись інструкції.
Двері старезного готельного номера відчинилися навстіж. Усередину ввійшов Дон Денні в супроводі статечного чоловіка середнього віку з охайно підстриженим сивим волоссям. З напруженого виразу на об- личчі.Денні можна було зрозуміти, що в нього погані передчуття.
— Як справи, Джо? Чому ти не ліг? Заради Бога, йди до ліжка.
— Ляжте, будь ласка, містере Чип, — сказав лікар, ставлячи медичну валізку на туалетний столик і відкриваючи її. — Чи відчуваєте ви біль, разом зі слабкістю й утрудненим диханням? — чоловік підійшов до ліжка, тримаючи в руках застарілий стетоскоп і громіздкий пристрій для вимірювання тиску. — Чи були у вас раніше якісь сердечні захворювання? Або у ваших батьків? Розстебніть, будь ласка, сорочку. — Він підсунув дерев’яний стілець до ліжка й сів, чекаючи, поки той роздягнеться.
— Зараз зі мною все гаразд, — відповів
