Убік - Філіп Кіндред Дік

— Нехай послухає твоє серце, — коротко відказав Денні.

— Добре, — Джо простягнувся на ліжку і розстебнув сорочку. — Ранситер зумів до мене прорватися, — сказав він Денні. — Ми у холодильниках, він — на тому боці, намагається до нас пробитися. Хтось інший докладає зусиль, щоб завдати нам шкоди. І це не Пет, а якщо й вона, то робить це не сама. Ані Пет, ані Ранситер не розуміють, що відбувається. Ти бачив Ранси- тера, коли увійшов?

— Ні, — відповів Денні.

— Він сидів навпроти мене у цій кімнаті, — сказав Джо. — Кілька хвилин тому. Ранситер сказав, що йому шкода. Це було останнє, що я від нього чув. Потім зв’язок обірвався, він замовк і просто зник. Подивися на туалетному столику, чи не лишив він там балончик «Убіка».

Денні пошукав, тоді підніс вгору яскравий, блискучий балончик.

— Ось. Але, здається, він порожній. — Денні струсонув його.

— Майже порожній, — сказав Джо. — Використай решту на себе. Не зволікай! — він рішуче замахав руками.

— Не розмовляйте, містере Чип, — попросив лікар, слухаючи його в стетоскоп. Відтак закотив рукав Джо і почав накачувати повітря у гумову манжету, готуючись виміряти тиск.

— Як моє серце? — запитав Джо.

— Ніби в порядку, хоча б’ється трохи зашвидко.

— От бачиш, я видужав, — мовив Джо до Дона Денні.

— Інші вмирають, Джо, — сказав Денні.

— Усі? — запитав Джо, напівпідвівшись.

— Всі, що лишилися. — Денні взяв балончик, але не скористався ним.

— І Пет теж?

— Натрапив на неї, коли виходив з ліфта на другому поверсі. З нею все тільки почалося. Мала дуже здивований вигляд, не могла в це повірити. — Він знову поставив балончик. — Гадаю, Пет думала, що це вона все робила. За допомогою свого таланту.

— Саме так, — відповів Джо. — Напевне, так вона і думала. Чому ти не скористався «Убіком»?

— Хай йому грець, Джо, ми все одно помремо. І ми обидва це знаємо.

Він зняв окуляри в роговій оправі й потер очі.

— Помітивши стан Пет, я зайшов в інші кімнати й побачив їх усіх. Нас усіх. Ось чому ми так довго сюди діставалися: я попросив лікаря Тейлора їх оглянути. Не міг повірити, що вони так швидко згасатимуть. Усе до біса прискорилося. Лише за останню годину...

— Скористайся «Убіком». Інакше я сам тебе ним побризкаю.

Дон Денні знову взяв балончик і струснув його, спрямувавши насадку на себе.

— Гаразд. Якщо ти наполягаєш. Немає причин цього не зробити. Це кінець, еге ж? Хочу сказати, що вони вже всі мертві, лишилися тільки ми з тобою, і за кілька годин дія «Убіка» закінчиться. І ти більше ніде його не знайдеш. Тому лишуся тільки я. — Прийнявши рішення, Денні натиснув на кнопку пульверизатора. Його одразу ж огорнула мерехтлива, пульсуюча хмара, сповнена часточок металічного світла, що невиразно витанцьовували довкола. Дон Денні зник за сяйливою рухливою пеленою.

Лікар Тейлор зацікавлено повернув голову, відволікшись від вимірювання тиску. Вони з Джо спостерігали як конденсувалася пара: зараз на килимі вже вилискували калюжі, і рідина спускалася яскравими патьоками по стіні за спиною Денні.

Хмара, яка його щойно огортала, випарувалася.

Людиною, що стояла посеред паруючої плями від «Убіка», яким просочився старий вицвілий килим, був не Дон Денні.

Це був хлопчик-підліток, хворобливо-худорлявий, із незвичними, схожими на чорні ґудзики очима, над якими нависли кошлаті брови. Він був одягнений у старомодний костюм: білу сорочку з матеріалу, що швидко висихає, джинси та шкіряні черевики-човники без шнурків. Одяг середини сторіччя. На його видовженому обличчі Джо побачив посмішку, але вона була потворною — вишкірена складка, що майже переходила у презирливу гримасу. Жодна риса його обличчя не пасувала до іншої. У вухах було забагато завитків, тож вони не гармоніювали з хітиновими очима. Пряме волосся не підходило до переплетених кучерявих настовбурчених брів. «А ніс, — міркував Джо, — надто тонкий, надто гострий і надто довгий». Навіть підборіддя здавалось, не відповідає решті обличчя. В ньому була глибока западина, тріщина, що, вочевидь, проникала глибоко в кістку... «Немов у ту мить творець цієї істоти наніс удар, аби її знищити, — подумав Джо. — Але фізичний матеріал, базова субстанція була надто щільною — хлопчик не тріснув і не розколовся навпіл. Він і далі виклично існував всупереч навіть тій силі, яка його породила. Він глумився з усього на світі і з неї також».

— Хто ти? — запитав Джо.

Хлопець заламав пальці, очевидно захищаючись цим рухом від заїкання.

— Інколи я називаю себе Метом, а часом — Біллем, — відповів той. — Але здебільшого я Джорі. Так мене звати насправді. — Коли він відкривав рота, було видно його сірі стерті зуби. І закладений язик.

Помовчавши, Джо запитав:

— Де Денні? Він ніколи не заходив у цю кімнату, так?

«Він мертвий, — подумав Чип, — як і решта».

— Я вже давно з’їв Денні, — сказав Джорі. — Ще на початку, перш ніж вони прилетіли сюди з Нью-Йорка. Спершу я з’їв Венді Райт. Денні був другим.

Що означає твоє «з’їв»? — запитав Джо. «Невже буквально?» — подумав він і відчув, як всередині прокотилася хвиля огиди: бридкий фізичний відрух, що пронизав його так, немов тіло Джо, зіщулившись, прагнуло зникнути повністю. Однак йому здебільшого вдалося це приховати.

— Я зробив те, що роблю зазвичай, — відповів Джорі. — Це важко пояснити, але я роблю це вже віддавна з багатьма напівживими. Я поїдаю їхнє життя, тобто те, що від нього лишається. У кожній людині його дуже мало, тож мені потрібно багато людей. Раніше я вичікував, перш ніж мине якась тривалість їхнього напівжит- тя, проте тепер я змушений пожирати їх негайно. Для мене це питання виживання. Якщо підійдеш ближче, я роззявлю рота, і ти почуєш їхні голоси. Не всіх, але принаймні тих, кого я з’їв останніми. Тих, кого ти знаєш. — Нігтем він длубався у передньому зубі, схиливши голову й дивлячись на Джо. Вочевидь, чекав на його реакцію. — Не хочеш мені нічого сказати?

— То це через тебе я почав помирати там, у вестибюлі.

— Через мене, а не через Пет. Її я з’їв у коридорі поруч із ліфтом, а потім з’їв і решту. Я думав, ти помер. — Він вертів в різні боки балончик «Убіка», який і досі тримав