Темні уми - Олександра Бракен

дійшла до опису помаранчевого пристрою, Чабс уже наслухався вдосталь. Глибоко вдихнувши, він міцно стиснув губи, скидаючись радше на тхора, ніж на людину. Я затамувала подих, коли він опустив вікно і почав дослівно переповідати те, що я йому щойно розповіла, немов не довіряв мені самій розповісти.

— Я ж казав, що ССПівці наздоженуть нас! — безнастанно повторював він, так наче до того часу він уже не прокричав нам цього з десять разів. — Нам просто пощастило, що це не вона.

І ось знову про неї — цю таємничу жінку. Таємнича Вона.

Лаям ігнорував його і все ще пив зі сріблястого фонтанчика, нахилившись спиною до нас. Зу стояла поруч, слухняно натискаючи й утримуючи кнопку внизу, аби він міг набрати повні пригорщі води і помити обличчя.

Останньою серветкою я очистила обличчя від бруду.

— Мене цікавить от що: яким чином ССПівці впізнали його, і впізнали ще до того, як задіяли ту помаранчеву штукенцію. Вона засвітилася, але номер він тримав у голові. Йому не потрібно було чекати, поки пристрій його висвітить.

Чабс якусь хвилину не зводив з мене очей, а потім підняв руку і взявся терти перенісся.

— Під час діагностики всіх нас фотографували. А хіба з тобою було інакше?

Я кивнула.

— Отже, вони створили мережу для розшуку за фотографіями? — запитала я.

— Зелена, а мені звідки про таке знати? — сказав він. — Опиши мені його ще раз.

Помаранчевий пристрій мав би бути чимось на кшталт камери чи сканера — це єдине пояснення, яке я могла вигадати, щоби Чабс не відкинув його як ідіотське.

Я міцно затулила долонями обличчя, щоби мене не так нудило.

— Це кепська новина, якщо це все, що їм потрібно для нашої ідентифікації, — відповів Чабс, потираючи рукою чоло і розгладжуючи на ньому зморшки. — Навіть якщо нас іще не скрутили, то все одно вони вже, мабуть, у курсі, що ми шукаємо Іст-Рівер, а це означає, що вони поставлять на вулицях більше патрулів, а це означає, що вони ще ретельніше наглядатимуть за нашими родинами, що означає, що дістатися до Невловимого Хлопця буде ще важче…

Він так і не закінчив своєї думки. Не судилося.

Я невесело засміялася:

— Не сміши мене! Невже ти гадаєш, що вони пришлють цілу армаду, щоби впіймати кількох фріків?

— По-перше, армада складається з кораблів, — виправив Чабс. — І, по-друге, заради кількох фріків вони її не пришлють.

— То в чому…

— Але вони прислали би таку, щоби захопити Лі.

Він не дочекався, поки я складу два і два.

— Зелена, а хто, на твою думку, був мозковим центром нашої втечі з табору?

Коли інші готові були повернутись у мінівен, ми мовчки «грали» у довгої лози. Чабс зайняв сидіння посередині з пасажирського боку, а Зу вмостилась на своєму звичному сідалі одразу ж за водієм. У мене зосталося два варіанти: лізти на самий зад чи всістися на жорсткому передньому сидінні і поводитися так, ніби все прекрасно, вдаючи, що Чабс щойно мені не розповів, що Лаям організував, можливо, найуспішнішу втечу з табору за всю історію.

Урешті втома взяла гору. Саме коли Лаям сів за кермо, я впала на пасажирське сидіння, почуваючись не менш прекрасно, як зів’ялий латук.

— Мабуть, втомливо бути великим героєм, — посміхнувся він.

Я відмахнулась, намагаючись втишити і без того майже нечутне щасливе бриніння у моїх грудях, спричинене його словами. Він просто намагався бути ввічливим.

— Добре, що у нас тут є леді, які відповідально ставляться до своїх обов’язків, — продовжував він, звертаючись до Чабса. — Інакше ми з тобою тряслися б зараз у багажнику вантажівки, на півдорозі до Огайо.

Але Чабс тільки гмикнув, обличчя в нього досі було сіруватим.

Лаям принаймні виглядав трохи краще. Від холодної води із фонтанчика його обличчя порожевіло, пальці час від часу посіпувались, але в очах уже не проглядався легкий туманець і знетямленість. Зважаючи, що це вперше на його вухах випробували електрошок від білого шуму, Лаям доволі швидко оговтався.

— Добре, командо, — мовив він повільно. — Час Бетті сказати своє слово.

— Ні, — ожив Чабс. — Я точно знаю, до чого ти ведеш, як і те, що ти зігноруєш мене, і я…

— Всі, хто за те, щоби наша дівчина продовжувала нас і надалі дивувати, підніміть руку.

Лаям і Зу миттєво підняли руки. Зу, озирнувшись на мене, всміхнулась, і її усмішка разюче вирізнялася на тлі сердитого обличчя Чабса.

— Ми ж нічого про неї не знаємо, дідько би його взяв, ми ж навіть не знаємо, чи те, що вона нам розповіла, є правдою! — обурювався він. — Може, вона психопатка, яка повбиває нас уві сні чи покличе приятелів з Ліги, щойно ми дамо маху.

— Нічого собі, ну дякую! — сухо мовила я, хоча мені трохи лестило, що