Темні уми - Олександра Бракен

— Що довше вона з нами, — додав він, — то ймовірніше, що Ліга нас наздожене, а ти знаєш, що вони роблять з упійманими дітьми!

— Вони нас не наздоженуть, — запевнив Лаям. — Ми вже потурбувалися про це. Якщо будемо триматися разом, усе буде добре.

— Ні, ні, ні, ні, ні, ні, — мовив Чабс. — Я хочу подати свій голос проти, хоча ви двоє завжди берете гору.

— Ну, не сердься через програш, — сказав Лаям, — це ж демократія в дії.

— Ти впевнений? — запитала я.

— Звісно, впевнений, — відповів Лаям. — Мені було зле від самої думки про те, що тебе доведеться висадити на якійсь міжміській автостанції без копійки, без документів і жодним чином не будучи впевненим, що ти дістанешся, куди прагнеш, цілою і неушкодженою.

І знову — ця посмішка. Я притулила руку до грудей, щоб не давати волі своєму почуттю. Замкнути в собі. Щоби не дати своїй руці потягнутися до його, покладеної на підлокітник мого сидіння. Хоч яким неправильним і навіть хворобливим це видавалось, але я хотіла прослизнути в його мозок, щоби побачити його думки. Чому він так на мене дивиться.

Ти й справді монстр, — міркувала я, міцно притискаючи кулак до свого живота.

Я прагнула його захистити — у ту мить мене раптом осяяло, чого я хотіла: захистити їх, їх усіх. Вони врятували моє життя, не прагнучи нічогісінько взамін. Якщо зіткнення із замаскованими ССПівцями і навчило мене чогось, то це того, що їм потрібні такі, як я. Я можу допомогти їм, захистити їх.

Мені не вірилось, що я колись зможу їм віддячити. Вони впустили мене і дозволили залишатись стільки, скільки треба, але якби я була в змозі контролювати себе достатньо довго, це могло б стати початком. Це найкраще, що я могла зробити з тим, що маю.

— Хай там як, куди ти прагнеш дістатись? — Лаям намагався, щоби голос його не зрадив, але в його потьмянілих очах проглядалася тривога. — І якби ти поїхала, то змогла би дістатися туди автобусом?

Я розповіла про свій хисткий план, який наполовину придумала на заправці. Крутячи кінчики свого довгого, заплутаного волосся, я з подивом відчула, як щем у грудях на якийсь час зник, тож я змогла глибоко вдихнути.

— А що у Вірджинії-Біч?

— Живе моя бабуся, мабуть, — мовила я. — Принаймні сподіваюсь на це.

Так, бабуся, — нагадала я собі. Бабуся досі була єдиним варіантом. Вона ж мене пам’ятає, хіба ні? Якщо я допоможу їм знайти Невловимого Хлопця — і якщо він зможе допомогти мені, — то хіба в мене не з’явиться нагода її побачити? Жити з нею?

Але існувало багато «якщо». Якщо ми знайдемо Невловимого Хлопця. Якщо він Помаранчевий. Якщо він здатний підказати мені, як контролювати мої здібності. Якщо він зможе допомогти нам зв’язатися з нашими родинами.

І досить було зринути першим сумнівам, як вони ринули потоком.

А якщо бабуся — вбивча думка — померла? Коли мене забрали, їй було сімдесят, отже, зараз їй майже вісімдесят. Я такого ніколи не припускала, бо відколи її пам’ятала, вона завжди сяяла і, здавалося, могла завоювати цілий світ, маючи тільки сиве волосся, неонову поясну сумку та пару сонцезахисних козирків.

Але якщо я вже не та, якою була шість років тому, то й вона, мабуть, змінилась. Якщо навіть вона жива, хіба я маю право тепер попросити її піклуватись про свою внучку-фріка — захищати та переховувати, — коли цілком імовірно, що вона про себе подбати не спроможна?

Забагато думок як на теперішній час, забагато всього, що потребує обмірковування і логічних умовисновків. У мізках все ще давався взнаки білий шум, але моє легкодухе серце зробило вибір за мене.

— Добре, — сказала я. — Я залишаюся.

Сподіваючись, що ніхто з нас про це не жалкуватиме.

Глибока зморшка, що пролягла між бровами Лаяма, тепер розгладилась, але не зникла. Я знала, що він спостерігає за мною, його ясні очі позирали на моє обличчя. Може, він намагався здогадатися, чому я так довго вагалася, перш ніж погодитись. Хай якого висновку Лаям дійшов, він, випроставши спину, зітхнув і мовчки вирівняв дзеркало.

У Лаяма було своєрідне обличчя, з якого можна завиграшки прочитати всі його думки, а тому не вірити йому було неможливо. Проте зараз він натренувався надавати своєму обличчю особливої якості — напруженого зосередження, безсторонності. Це виглядало трохи штучним для людини, у кутиках вуст якої завжди приховувалася посмішка. Я відхилилася назад, намагаючись не зважати на пульсуючий біль у голові та жалюгідне, схоже на звірине скигління Чабса, щойно він згадував, як йому боляче.

Лаям мовчки передав йому напівпорожню пляшку з водою, яку видобув з-під сидіння. Я скоса поглянула на Зу, але сутінки вже заколисали її. Блискучі бісеринки поту вкрили тонким шаром її чоло та шкіру над губами.

Машина знову заторохтіла, оживши. Лаям видихнув, проїжджаючи парковкою по діагоналі. Коли ми нарешті знайшли дорогу, він ніби не знав, куди повертати.

— Куди ми їдемо? — спитала я.

Якусь мить він помовчав, чухаючи підборіддя.