Темні уми - Олександра Бракен

Перекотившись набік, я спробувала вивернутися з рук ССПівця. Нараз я побачила, як з-під Бетті пульсують жовті вогники, танцюючи над дорогою, неначе пташки, а тоді почула стукіт дверей.

«Стюарт — підтверджую, Псі-номер 42755 помічено», — і чоловік із «фольксваґена» різким рухом знову розчинив двері, водночас витягуючи з кишені якусь яскраво-помаранчеву річ. Я протерла очі, бо ССПівець перестав двоїтися. Помаранчевий предмет був завбільшки як мобільник, доволі легкий, щоби ним можна було крутити перед обличчям Лаяма, яким він уперся в кермо мінівена.

Хапати солдата рукою за ногу не мало сенсу, бо він так поринув у своє заняття, що нічого би не помітив.

Лаяме! Мої губи не рухалися, німували. Лаяме!

Помаранчевий пристрій засвітився, і за мить я почула голос чоловіка із «фольксваґена», що прорвався навіть крізь білий шум: «Особу Лаяма Стюарта підтверджено».

Щось гаряче та різке розітнуло повітря, здіймаючись з-під Бетті, як їдка піщана курява. Я відчула, як це щось тернуло мою оголену шкіру, а за мить мені довелось відвернутися від спалаху сліпучого світла, що спікало все, що траплялось на його шляху.

Я ще почула лайку схиленого наді мною чоловіка із «фольксваґена», а відтак його слова потонули в скреготі металу об метал і брязкоті скла, що вибухало неймовірно гучно і швидко, від чого осколки сипалися переді мною на землю, неначе град.

А тоді його не стало. Білий шум різко обірвався в той час, коли щось торохнуло об землю, докотившись майже до мене. Мегафон.

Я вхопила мегафон за ручку. Чоловік із «фольксваґена» щось кричав, але через гул у вухах я нічого не могла розчути, та й, зрештою, була надто зайнята мегафоном, щоби ще й прислухатися до чужої лайки. Рука вхопила мене за оголену щиколотку і потягнула по землі до себе, проте мої пальці вже міцно стискали ручку.

— Ану підводься, ти, шмат ла… — Почулося пищання рації, схоже на звук сирени, і чоловік одразу відпустив мою ногу. — Це Ларсен, прошу негайно резервне підкріплення…

Крекчучи, я підвелась навколішки, а вже тоді звелася на ноги. Чоловік стояв до мене спиною на секунду довше, а коли нарешті він зрозумів свою помилку і глянув через плече, я, замахнувшись мегафоном, винагородила його добрячим ударом по морді.

Його рація стукнулася об асфальт, і я відкинула її ногою подалі. Він, піднявши руки, намагався затулитись від наступного удару, але я жаліти його не збиралася. Я не збиралась дозволити йому забрати мене назад у Термонд.

Стиснувши його випростану руку, я смикнула її вниз, змушуючи його дивитися на мене. Я спостерігала, як у його карих очах зіниці звузилися, а потім знов набули нормального вигляду. Чоловік був вищий за мене, але ніхто би про те не здогадався, бо він упав переді мною навколішки. Він навіть дихнути не встиг, не кажучи вже про те, щоби завадити мені залізти в його мізки.

Зникни! — хотіла сказати я. Щелепу мені зсудомило, а м’язи знерухоміли, так наче через них досі пробігав білий шум чи пульсував електричний струм. Зникни!

Я ніколи ще такого не робила, тому ніяк не могла знати, чи це подіє, але що мені зараз втрачати? Його спогади переповнили мене, хвиля за хвилею накочуючись на мій мозок, і все, про що я могла думати: Я зроблю це. Це спрацює.

Мартін казав, що він підштовхує почуття до людей, але мої здібності так не працювали. Ніколи. Я лише бачила образи. Я лише могла перекручувати, перебирати і стирати образи.

Але я ніколи не намагалася нічого змінити. І ніколи не хотіла, до цього часу. Бо якщо я не здатна допомогти цим дітям, не зможу їх врятувати, то яке в мені добро? Навіщо я тоді? Зроби це. Просто зроби це.

І я уявила, як чоловік підняв свою рацію, — до найдрібніших деталей, починаючи з того, як він без своїх окулярів її намацує, і закінчуючи його поморщеними джинсами. Я уявила, як він скасовує запит на резервне підкріплення. Я уявила, як він спускається кам’янистим пагорбом, що починався біля дороги, і прямує у безвість.

І коли я забрала свої пальці з його руки, розтискаючи їх один за одним, він саме так і вчинив. Просто пішов геть, і з кожним його кроком я приголомшено здригалась. Я це зробила. Я.

Я повернулась туди, де над дорогою клубочився чорний дим, вкриваючи траву на пагорбах і все інше товстою, гидкою ковдрою. І нараз я пригадала.

Зу.

Я могла би дійти до трощі, яку зараз чітко бачила перед собою, швидше, якби не накульгувала. Пікап, що раніше стояв поряд із Бетті, зараз спокійно лежав на порожньому зеленому полі за кілька сотень метрів від мене. Менша машина, сріблястий «фольксваґен», лежала на боці перед нею — насилу впізнавана гора потрощеного металу. Він так несамовито димів, ніби від займання його відділяла маленька іскорка.

Протаранила, — зрозуміла я. — Вантажівка протаранила автівку, яка потім вилетіла з дороги.

Я прослідкувала за відбитками від шин і розбитим склом, але знайшла лише водія вантажівки. Те, що від нього залишилося.

Його покручене тіло лежало в бур’янах;