Темні уми - Олександра Бракен
Чабс сидів спереду, щось згортаючи і складаючи на колінах — знову і знову, так немовби і не помічав, що робить.
— Ти нарешті припиниш це? — вибухнув гнівом Лаям. — Порвеш.
Чабс водномить втишився.
— А ми не можемо тільки… спробувати? Чи нам і для цього також потрібен Невловимий Хлопець?
— Ти справді ризикнеш?
— Джек ризикнув би.
— Звісно, але Джек… — голос Лаяма поволі затихнув. — Давай триматимемося від гріха подалі. Він допоможе, коли ми доберемося туди.
— Якщо доберемось, — промовив ображений Чабс.
— Джек?
Я не усвідомила, що запитала вголос, аж поки у дзеркалі заднього огляду не зауважила здивованого погляду Лаяма.
— Не твоя справа, — мовив Чабс та й по всьому.
Лаям був трохи балакучіший.
— Ми разом із ним жили в таборі в одному боксі і здружилися. Ми намагаємося… ми просто хочемо зв’язатись із його татом. Це одна з причин, чому нам потрібно знайти Невловимого Хлопця.
Я кивнула на папірець.
— Але перш ніж ви розійшлися, він написав листа?
— Кожен із нашої трійці написав, — сказав Лаям. — Якщо хтось із нас в останню мить дасть задній хід і побоїться вийти чи… не зможе.
— І Джек не зміг. — Таким голосом Чабс міг різати сталь.
Позаду нього швидко промайнув гарненький будинок, сяйнувши крізь вікно нам в очі веселими кольорами.
— Хай там як, — прокашлявся Лаям, — але ми спробуємо передати його лист батькові просто в руки. Ми поїхали за адресою, яку дав нам Джек, але будинок забрали за борги. Батько залишив записку, що поїхав у Вашинґтон на заробітки, але ні нової адреси, ні номера не залишив. Тому нам і потрібна допомога Невловимого Хлопця — щоби знайти, де зараз Джеків батько.
— А поштою відправити не можна?
— За два роки після того, як тебе забрали в Термонд, саме з цієї причини пошту почали перевіряти, — пояснив Лаям. — Уряд все читає, реагує на все і занотовує все. Вони вигадали прекрасну казочку про те, як нас у таборах врятували та перепрограмували в чудових милих діточок, тому й не хочуть, щоби хтось дізнався правду.
Я, відверто кажучи, гадки не мала, що на те відповісти.
— Вибач, — пробурмотіла я. — Я не хотіла випитувати у вас про це.
— Пусте, — відповів Лаям, коли мовчання вже надто затяглося. — Все гаразд.
Я не можу пояснити, звідки дізналася. Може, зважаючи на те як напружились на кермі Лаямові руки чи як він упродовж розмови не зводив очей з бокового дзеркала, хоча срібляста машина проїхала в протилежному напрямку значно раніше. А можливо, через те як напружились його плечі, щоби за мить приречено поникнути, — отож я просто знала, задовго до того, як перехопила його стурбований погляд у дзеркалі заднього огляду.
Поволі, не потривоживши Зу та Чабса, які спостерігали за нескінченною лісосмугою, що миготіла за вікном, я знову сіла навпочіпки між двома передніми сидіннями.
Лише на мить Лаям перехопив мій погляд, кивнувши у напрямку бічного дзеркала. «Сама поглянь», — ніби промовляв він. От я й поглянула.
Вслід за нами, на відстані приблизно завдовжки дві машини, їхала стара біла вантажівка-пікап. Через мряку, що звіювалася поміж двома авто, я не мала змоги розгледіти, скільки чоловіків у машині — один чи двоє. З місця, де я сиділа, вони видавалися двома мурахами.
— Цікаво, — мовила я, силкуючись говорити спокійно.
— Еге ж, — відповів він, зціпивши зуби. М’язи на його шиї напружилися. — Нам сподобається у Західній Вірджинії. Пречудовий гірський штат. Про неї в піснях часто співав Джон Денвер.
— Може… — почала я повільно, — з’їдеш на узбіччя і глянеш на карту?
Це був один із способів оцінити ситуацію. Лаям ось-ось мав виїхати на автостраду Джорджа Вашинґтона — трохи ширшу за оту звивисту дорогу, якою ми їхали. Якщо вантажівка подасться за нами, вони не зможуть зупинитися так, щоби не викрити себе. Хай там як і хто би не сидів за її кермом, він поводився не агресивно. Якщо навіть це мисливці за головами, як, вочевидь, вважав Лаям, вони, мабуть, теж оцінювали ситуацію.
Далі ми покривуляли вгору по Ґорман-роуд. Чорна Бетті уповільнилась, передчуваючи крутий поворот. Перш ніж увімкнути поворот, Лаям із півсекунди вагався. Я поглянула у дзеркало — і моє серце підстрибнуло, коли я побачила, що на вантажівці заблимав інший сигнал повороту. Вони повертали праворуч, а ми — ліворуч.
Лаям протяжно видихнув, нарешті знову зіпершись об спинку сидіння, коли мінівен дістався перехрестя автостради і звичайної дороги. З автостради з’їжджала ще одна машина, маленький сріблястий «фольксваґен»; ми з Лаямом здійняли руки, щоби затулитися від яскравого відблиску сонця у його вікнах.