Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь
— Ви розмовляли з професором? — спитав він пошепки.
— Авжеж.
— Ви приїхали з мамою і дядьком по мене?..
— Не зовсім. Я приїхав передусім для того, щоб поговорити з професором Борнардом.
— Зробіть що-небудь, аби мама мене звідсіля не забирала, — сказав він благально.
— Це не так просто. Мама має право вимагати, щоб ти повернувся додому.
— Я повинен тут залишитися. Я потрібен йому. Зробіть що-небудь…
Я відчував, що не можу відмовити хлопцеві. До того ж у мене в голові народився новий тактичний хід.
— Я зроблю все, що буде можливо, — щиро запевнив я. — Однак попереджаю: можливо, на день-два тобі все-таки доведеться повернутися додому. Та насамперед треба переконати маму залишитися в інституті до ранку.
— Я знаю.
— Це передусім моя турбота, але ти можеш мені допомогти.
— Тобто як?
— Поки що згоджуйся на все і не заважай мені говорити. А тепер разом підемо нагору.
— Разом?.. — Маріо злякано глянув на мене.
— Хіба професор заборонив тобі бачитися з матір'ю?
Він, явно здивувавшися, заперечливо похитав головою. Отже, Боннард казав правду, що хлопець має повну свободу дій.
— Ну, то. нам ніщо не заважає, — мовив я. — Коли мама побачить тебе, вона зрадіє, і ми легше доможемося того, чого хочемо. Ну як, згода?
Проте Маріо й далі сумнівався.
— А коли вона захоче, щоб я поїхав з нею зараз?
— Я лишаюсь тут, а машини своєї я нікому не даю. Це моє тверде правило. Сеньйорина Далі теж, мабуть, не схоче вас одвезти…
— І шини попробивані…
— Які шини?
— А ви не знаєте? Вона поставила машину біля під'їзду, а хтось попробивав шини.
— То вони і в моїй можуть попробивати? — не на жарт стривожився я.
— Вам нічого не зроблять. Вони думають, що ви працюєте на да Сільва. Так ви вважаєте, що мама залишиться? — вернув він знову до свого.
— Вам довелося б іти пішки в «Каса гранде» або в попівство. Телефони не працюють, отже попросити машини в да Сільва не вдасться. Навряд чи твоя мама ризикнула б вирушити вночі, та ще й пішки… Вона боятиметься, щоб ти дорогою знову від неї не втік.
— І втечу!
— Не плещи дурниць! Передусім треба діяти спокійно і розважливо. Так ти кажеш, що ти потрібний батькові? — повернувся я до питання, яке не давало мені спокою.
Маріо непевно глянув на мене.
— Я мушу бути тут. Я йому потрібний, — прошепотів хлопець, а я побачив — у нього затремтіли губи. — Він не може залишитися сам… Для нього це… — Маріо раптом затнувся. — Ви не думайте, що це мені здається, — почав він, трохи помовчавши. — Професор каже так само. Він зараз почуває себе зовсім інакше… Вже не думає про… смерть, — докінчив хлопець здушеним голосом.
— Про смерть?
Мене це здивувало. Правда, із Боннардових слів вишивало, що Браго не дуже-то щасливий. Та невже оправа зайшла так далеко?
— Тепер ви розумієте? — прошепотів Маріо ледь чутно.
Я довго мовчки дивився на хлопця.
— Ходімо! — нарешті вирішив я, показуючи на сходи, що вели вгору.
Але події розвивалися інакше, ніж я планував. Ще на сходах ми почули піднесений голос матері Маріо.
— … І тебе вже зуміли одурманити! — обурено кричала сеньйора де Ліма. — Ти завжди, був нерозумний, Бет! Нерозумний і довірливий! Але я не дам себе ошукати! Мене ніхто не проведе.
— Стривай, Долорес! — долинув до нас схвильований голос Альберді. — Ти зовсім не розумієш, про що я кажу. Я справді розмовляв оце з Хосе!
— Ти брешеш! Хосе мертвий! А якщо ти з кимось і розмовляв, то не з Хосе. Чи й ти тек уже збожеволів? Що тут взагалі діється? Що зробили з моїм братом? А де Маріо? Ви казали, сеньйорино, що він здоровий, нормальний… А я ж знаю — він теж марить Хосе. Саме тому мені не дозволяють побачитися з ним! Ви боїтеся, що…
— Не хвилюйтесь, — Катерина була на диво спокійна. — Ваш брат не обдурює. Я розумію: те, що ви почули, на перший погляд здається абсурдом. І я так колись думала. Професор Боннард вам усе розтлумачить…
— Я хочу тільки знайти сина! Ви мене не ошукаєте!
— Хутчій! — кинув я пошепки Маріо, тягнучи його за собою.
На майданчику сходів ми трохи не зіткнулися з Боннардом.
— Куди ви поділися? — гнівно засичав він. Потім узяв хлопця за руку і підштовхнув до сеньйори Долорес.
— Іди!
— Маріо! — радісно вигукнула сеньйора де Ліма і підбігла до сина. Вхопивши його в обійми і пригортаючи до грудей, вона обсипала хлопцеве обличчя поцілунками.
Я нишком зиркнув на професора і помітив на його обличчі начебто хвилювання. Але тільки-но він перехопив мій погляд, вуста його скривила вже добре знайома мені неприємна, трохи глузлива усмішка.
— Ну, тепер багато що залежить від вашого адвокатського вміння, — кинув він мені насмішкувато.
— Маріо! Маріо! Якого ж ти наробив мені клопоту… — ридала сеньйора Долорес, не випускаючи сина з обіймів. — Правда, що ти повернешся додому? Ти більше не втікатимеш? Ну, скажи, Маріо! Все буде гаразд!
— Так, мамо! — погідливо сказав хлопець зміненим і тремким голосом.
— Пробач мені, дитино. Я знаю, що була недобра до тебе…
— Ні, мамо, тільки…
— Тепер буде інакше… Зовсім інакше. Ось побачиш!
— Авжеж, мамо… Адвокат казав…
Долорес випустила сина з обіймів і підійшла до мене.
— Сеньйоре адвокате! — вхопила вона мене за руку. — Я знала, що ви його знайдете! Знала! Я ніколи цього не забуду!
Я вирішив скористатися з нагоди.
— Я маю до вас