Українська література » Фантастика » Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

Читаємо онлайн Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь
бачив у матері грубі зошити з якимись чернетками. На прохання Хосе, він заходився шукати їх удома, і не знаю, як там було, але врешті виявилося, що мати все знищила. А втім, хлопець спочатку й не знав, що йдеться саме про нотатки. Він шукав літературних творів.

— Он воно як. Тому Хосе й телефонував до Маріо? Його цікавили ці записи…

— Ні, — обурливо заперечила Катерина. — Хосе просто сумував за сином. Він справді його дуже любив і любить… Боннард зважився на цей доволі ризикований крок, враховуючи психічний стан Хосе. Питання про щоденник постало лише в третій чи четвертій розмові. Та й то випадково.

— Мені здається — ти ідеалізуєш Браго.

— Схаменися! Ти не знаєш Хосе! Ти не знав, який він був до смерті… І зараз… Ти бачиш його тільки очима оцієї відьми. Уявляю собі, що вона тобі про нього наверзла… Вона змусила свого сина присягтися, що він нікому не скаже про знищення рукописів — ти це знаєш? Од нього ти про це не довідаєшся. Він розповів тільки батькові.

— Чому ти так ненавидиш сеньйору Долорес? Мені здається, попри всі її вади, це сердешна, нещасна жінка.

— Що ти мелеш?! — обурилася Катерина. — Це зажерлива, підступна, себелюбна, безсовісна баба. Знав би ти, як натерпівся від неї Хосе!..

Я дивився на Катерину і роздумував, чому саме вона, завжди така справедлива й розважлива, не має й крихти співчуття до матері Маріо. Хіба вона не бачила того, що діялося тут кілька хвилин тому? Хіба не розуміла, що Долорес тільки заради сина зважилася на. розмову з своїм покійним чоловіком?..

— Катерино! А ти часом не була закохана в Хосе?

Вона різко відвернулась.

— То я не помилився! Зрештою, може, й досі…

Катерина обернула до мене обличчя. Вона мовчки дивилася на мене широко відкритими очима, але я бачив — думки її витали далеко…

— Ти гадаєш, що… безглуздо кохати тінь… — прошепотіла вона ледь чутно.


XIV

День знову стояв сонячний. Небо було чисте, без жодної хмаринки. Коли ми з Катериною й Альберді вирушали з інституту, я пошкодував, що мушу повертатися до задушливого міста.

Сеньйора де Ліма і Маріо виїхали з професором Боннардом чотири з половиною години тому, як і запланував учора вчений. Я бачився з ними вранці. Долорес була бліда і змучена. Я знав, що вона до пізньої ночі просиділа в Боннардовому кабінеті. Мабуть, вони все-таки порозумілися без моєї допомоги, бо я помітив, що вона ставиться до нього з щирою повагою. Де Ліма сказала мені, що я справді повинен якнайшвидше забрати позов, а вона постарається переконати свого чоловіка в правомірності цього рішення. — Я запевнив її, що зроблю це якнайшвидше. Мене нічого більше не затримувало в Пунто-де-Віста, і ми з Катериною домовилися, що, завізши Альберді в попівство, зразу поїдемо в столицю.

Шосе було безлюдне, і я подумав, що да Сільва після вчорашньої перестороги Боннарда зняв свої «пости». Проте Катерина не поділяла мого оптимізму: вона сказала, що полковник не з тих людей, які так легко капітулюють.

Альберді не брав участі в розмові. Похмурий і мовчазний, він сидів позаду нас, і хоч витяг бревіарій[12], однак не читав його, задумливо дивлячись поперед себе стомленими очима.

За два кілометри від інституту дорога звертала ліворуч і поволі бралася вгору, до горба, на схилах якого розкинулося селище. Сонце світило просто в очі. Я потягся по темні окуляри — аж раптом Катерина, що сиділа поруч мене, зненацька вигукнула, простягши руку:

— Поглянь!

Далеко попереду, здіймаючи хмару куряви, рухався людський натовп.

Він сунув назустріч нам щільною масою; над головами людей гойдалися барвисті прапори чи транспаранти. Невдовзі ми вже могли розгледіти, що то не прапори, а кілька церковних хоругов із мальованими ликами святих та богоматері.

Я трохи стишив швидкість, роздивляючись натовп. На чолі його якийсь крем'язень ніс здоровий хрест. Більшість чоловіків була озброєна киями й ломами, а де-не-де виблискували довгі ножі й навіть рушниці. Обабіч шосе простували жінки. Кілька хлопців бігли попереду процесії.

— Стій! — несподівано крикнула мені Катерина. — Панотче, ви бачите?!..

Я зупинив машину посеред дороги. Натовп був уже близько. До нас долинули загрозливі крики.

— Боже! Боже! — почув я позад себе розпачливий голос священика. — Спостигла нас кара!

— Повертай! — наказала Катерина.

Але, перш ніж я встиг розвернутися, Альберді відчинив дверцята, вискочив на шосе і побіг назустріч напасникам, щось вигукуючи й вимахуючи руками.

Побачивши священика, люди начебто збентежились. Крики замовкли; на обличчях одних з'явився подив, інших — радість. Проте натовп і далі сунув уперед і нарешті обступив священика, а тоді й нашу машину.

Священика Альберді зовсім не стало видно. Тільки його голос ледве долинав до нас крізь гамір і метушню. Але що саме він говорить — ми не чули.

Поволі гомін став ущухати. Дедалі більше голосів закликало до спокою.

— Нехай говорить! Нехай говорить панотець! Тихо! Тихо!

Священик проштовхувався крізь натовп до машини. За хвилину він уже виліз на багажник. Тепер він височів над натовпам, і всім було його видно.

— Тихо! Тихо! Тихо! — знову залунали голоси.

Альберді водив очима по обличчях, намагаючися зосередитись. Нарешті він підняв руку і повільно промовив:

— Во ім'я отця і сина і святого духа!

— Амінь, — прокотився натовпом шепіт.

— Хай боронить вас бог од лихих помислів і вчинків! — суворо почав священик. — Хвала йому, що я міг зустріти вас вчасно і закликати схаменутись! Не знаю, хто вам сказав, що мене ув'язнено… Але тепер ви самі бачите — це неправда! Я стою перед вами живий і здоровий… І кажу вам: не вірте брехливим чуткам!..

Відгуки про книгу Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: